Глава 16. На кордоні з порожнечею

Кинувши останній погляд на крупинки скла на підлозі, вилітаю з кімнати та бачу Альда. Він стирчить у проломі, що веде на вулицю. Я тихенько зависаю в повітрі поряд. Так само мовчки, ліч запускає руку до кишені мантії та простягає мені невеликий уламок кристала. Його перлисто-сірі грані м'яко переливаються у денному світлі.

— Бери, — каже Альд.

— Навіщо? В мене є.

— Скільки?

— Два невеликих.

— Бери, — наполегливо повторює ліч. — І передай мені енергію.

— Зовсім зле? — я запізно помічаю, наскільки в нього бліда аура.

Колишній підселенець лише знизує плечима. Я беру кристал. Спроба потягнути з нього енергію викликає в мене відчуття, ніби я нюхаю якусь запорошену пилом книгу.

Дивно, але по-своєму приємно. Чомусь згадується будинок Клоха, коли я вперше туди потрапила. Єдина кімната виявилася заставленою опудалами, а всі горизонтальні поверхні — вкриті різноманітними кісточками. Запах пилу і якихось на диво смердючих трав... І майже осяжне відчуття таємниці — при погляді на полички з книгами в потертих обкладинках.

Придушивши прижиттєве бажання чхнути, я із задоволенням наголошую — енергія із кристала надходить справно і м'яко огортає мої пальці. Зв'язок виникає легко — достатньо торкнутися передпліччя Альда, і по моїх кістках до нього спрямовується сухе тепло.

— Що робитимемо далі? — мені страшенно хочеться перервати незручне мовчання. Попри теоретичний шанс вловити його емоції завдяки енергетичному зв'язку, зараз я не відчуваю нічого. Тому не знаю, чого чекати від ліча.

— Що робитимемо... — луною озивається він. Зітхає і додає: — Треба прориватись до Суртаза.

— Тобто? — від несподіванки я ледве не перериваю зв'язок.

— А ти не відчуваєш? — у голосі колишнього підселенця чути якусь дивну інтонацію. Щось середнє між його звичайним єхидством і менш звичним для мене... страхом? Ні, скоріше нервовістю.

Прислухавшись до себе і відлуння емоцій, я приходжу до висновку, що так — Альд безперечно нервує. От тільки у мене жодних незвичайних відчуттів немає, тож доводиться заперечливо похитати головою. Ліч у відповідь зітхає — чи то терпляче, чи то втомлено.

— Як спустошиш кристал — скажи, дам ще, — несподівано повідомляє він. — Схоже, нам зараз знадобляться всі наявні сили. А у тебе швидкість накопичення та передачі енергії зараз значно вище за мою.

Від перспективи прориватися з боєм до столиці мені стає моторошно. Виникає гиденьке таке бажання тихенько вбитися об когось, щоб просто перервати свою участь у всьому цьому божевіллі.

От тільки хто ж дасть... Принаймні, точно не цей зануда поряд зі мною.

— Гадаєш, вони просунулися настільки далеко?.. Сумніваюся, що вони дісталися столиці, можна полетіти якось в обхід...

— А до чого тут столиця? — у голосі Альда чути здивування.

— Ну... — я остаточно перестаю щось розуміти у нашій розмові. — Ти ж казав, що треба прориватися до Суртаза...

— Треба. Тому що Суртаз зараз біля арки порталу, — колишній підселенець вимовляє це тим самим тоном, яким зазвичай пояснює очевидні, на його думку, речі.

— А... ну це добре.

Хоч я й сама не надто вірю в ці слова, але ж мені треба було хоч щось сказати?

— Добре? — Альд видає нервовий смішок. — Не впевнений.

— Чому?

— Тому що Бліда Матір... — ліч видає звук, одночасно схожий і на хрип, і на шиплячий смішок, — зараз теж — там.

Від усвідомлення того, що неймовірно могутня і небезпечна бліда тварюка насправді нікуди не пішла, я знову ледве не перериваю енергетичний зв'язок з колишнім підселенцем. Витративши десяток секунд на угамування внутрішньої паніки, я, спустошую кристал і простягаю його Альду.

— Цей — все.

Ліч мовчки киває, бере камінчик і ховає до однієї кишені мантії, а з іншої дістає новий енергонакопичувач — теж сірий, але вже не з перлистим, а металевим відливом. Але чомусь не поспішає мені його віддавати. Навіть навпаки — перекладає кристал до іншої руки та відводить її убік, подалі від мене.

— Спробуй дистанційно, — наказує він.

— Що?

Моє здивування викликає в Альда різкий єхидний смішок.

— Спробуй потягнути енергію на відстані.

— Тобі не здається, що зараз не найкращий момент для експериментів?

— Чому ж, — ліч легко знизує плечима, — цілком слушний. В осяжному майбутньому кращого не буде.

— Вмієш ти заохочувати, — саркастично повідомляю я, але підкоряюся наказу.

Так, зосередитися на аурі наповненого енергією каменю, побачити свою і з'єднати їх...

Еге ж, легко сказати. Втома не дає мені з першого разу дістатися своєю аурою до свічення навколо кристала. Коли ж я нарешті примудряюся це зробити — камінь просто не віддає енергію, що в ньому міститься.

Проте це не заважає мені чесно спробувати знову. І знову.

Альд, кілька хвилин простеживши за моїми спробами, хитає головою.

— Суртаз вчив тебе брати в нього енергію?

Я спантеличено клацаю щелепою.

— Так.

— І якою має бути послідовність?

— Ну... Дотик аур, магічний імпульс для створення каналу, згусток для його розширення, а потім...

— Роби те саме, але з кристалом.

Сумнівна ідея.

— І постарайся не зачепити мене, — додає Альд, вгадавши напрямок моїх думок. — За можливості.

— Нічого не обіцяю.

Краще чесно попередити.

— Ну, раптом що, тобі ж гірше буде, — слідує єхидна відповідь.

Не вшанувавши Альда шпилькою у відповідь, я зосереджуюсь на дотику до кристала своєю аурою і супутніх прикидках — як би так вдаліше потрапити енергетичним імпульсом у маленький камінчик на скелетованій долоні. А то з мого супутника стане прикласти чимось важким у відповідь — виключно заклинанням, авжеж.

От поганець, ще й тримає так — то ліворуч зрушить долоню, то праворуч...

Вирішивши, що з наслідками розбиратимуся пізніше, якщо ті раптом виникнуть, я обережно відправляю малесенький згусток енергії. Він якимось дивом потрапляє точно в камінь. Підбадьорена невеличким успіхом, одразу відправляю слідом більший згусток енергії та відчуваю, як створеним каналом до мене вже сочиться тонкий струмок сили. У роті з'являється дивний присмак — такий... Прохолодно-металевий.