Глава 15. Цілитель і вбивця

Альд обтирає закривавлену руку об мантію на своєму стегні та, не відриваючи правої долоні від підребер'я пораненого, починає вправно розв'язувати розкладені полотняні мішечки. З них на груди все ще непритомного бідолахи висипаються якісь подрібнені трави. Я мимоволі милуюсь тим, як легко та спритно ліч змішує їх, а потім бере чималу дрібку цієї суміші соломинок, листя і пелюсток — та й розсипає її прямо поверх рани.

Ця нехитра дія супроводжується здавленим стогоном хлопця у головах.

— Так, неприємно, — рівно промовляє Альд, набираючи ще одну дрібку та розсипаючи її поверх попередньої. — Але це сповільнить дію отрути. Приготуйся. Контролюй його стан. Якщо відчуєш, що втрачаєш контроль — припиняй забирати біль, хай приходить до тями, інакше може померти.

Хлопець киває та знову схиляється над пораненим. Відсторонено відмічаю, що моя здогадка про передачу болю виявилася вірною — слова Альда це підтвердили. Ліч же тим часом заводить шелестливий речитатив, під час якого трав'яна суміш, що вже встигла добряче просочитися кров'ю, раптом починає... диміти!

Від несподіванки я ледве не відпускаю рукоятки гачків, але встигаю опанувати себе та вчіплююся в них міцніше. Невідоме внутрішнє чуття підказує мені: дозволь я рані зараз закритися — і бідоласі погарнішало б остаточно. Насмерть.

Альд бере нову дрібку трав і розсипає по рані. Речитатив. Трави стлівають димом. Ще дрібка…

Приноровившись тримати руки в одному положенні, я зосереджуюсь на спостереженні за колишнім підселенцем, адже якоїсь миті йому напевно знадобляться сили від мене. Заслухавшись м'яким шелестом заклинання, з якого мені жодне слово не було зрозумілим, замилувавшись розміреними та точно вивіреними рухами Альда, я мимоволі замислююся про те, наскільки ж все-таки багато в ньому співчуття та милосердя, хоч би що він сам про себе не казав. Бо що, як не жаліслива душа спадкового цілителя, може змусити його витрачати останні крихти сил на лікування нащадка свого ворога і мучителя?

Ця думка відкликається дивним відчуттям в грудях на місці відсутнього серця — трохи млосним, але чомусь приємним. Воно спонукає мене тягнути ниточку роздумів далі.

...адже з боку такої улюбленої Альдом логіки — теж не причепитися. Цей хлопчина нічого поганого йому не зробив і жодним чином не причетний до сумнівних подвигів своїх могутніх предків.

Запізно помітивши, що ліч припинив посипати пораненого травами, я зосереджуюсь на тому, що відбувається, аби не проґавити чергову вказівку. Але Альд нічого мені не каже. Натомість він, сидячи на колінах і опустивши руки на стегнові кістки, нічого не робить приблизно півхвилини.

— Все гаразд? – обережно питаю я. Бездіяльність колишнього підселенця починає непокоїти.

— Так, — відповідає він. — Перевіряю реакцію.

— Мені ще тримати... це? — може, моя допомога вже не потрібна.

— Так, поки що тримай, — лунає коротка відповідь. — Якщо не важко.

Я легенько киваю, боячись зайвого разу поворухнути й пальцем, щоб не смикати краї рани.

— Зараз має стати легше, — тон Альда стає владнішим, і це підказує мені, що він звертається до хлопця, що сидить у головах. — Можеш говорити?

— Так, пане, — одразу відгукується той. Чи то від болю, чи то від незручного положення його голос звучить здавлено та глухо.

— Як ви потрапили сюди?

— Через вхід під одвірком. Його встиг відкрити лорд Аланар.

Швидко покопирсавшись у пам'яті, я якимось дивом згадую це ім'я, приміряю його до розкинутого на підлозі бідолахи та остаточно запевняюся в тому, що не помилилася — біля моїх ніг лежить член роду Тар.

— Він настільки могутній маг? — нотка ввічливого подиву в питанні Альда здається мені майстерно вивіреною.

— Він мав артефакт.

— Артефакт... — луною вигукує колишній підселенець. — Зрозуміло. Що ви взагалі робили на кордоні?

— Нас відправили сюди...

Аланар, що лежить на підлозі, раптово здригається, і його двійник-слуга здригається разом з ним. Права рука Альда одразу лягає на підребер'я пораненого, вкриваючи його груди широким рукавом мантії, наче крилом величезного птаха. Кінчики пальців знову починають світитися.

— ...незадовго... до останнього вторгнення...

Тілом хлопця проходить хвиля дрижаків — настільки сильна, що він відпускає скроні свого господаря і спирається долонями об підлогу, щоб не впасти самому. Я киваю у бік охоронця, а потім хитаю головою, натякаючи колишньому підселенцю, що тому явно важко говорити. Судячи з подальших розпитувань, Альд мене чи то не зрозумів, чи то не вважав за необхідне щадити бідолаху і хоча б якийсь час не розпитувати його.

— Як це відбулося?

— Вторгнення?..

— Так.

— Викривлення... застало... зненацька. Потім портал. Відкривався довго... — дихання хлопця стає важким, хрипким. — Але все одно... нас було... замало. Не встигли... підготуватися.

— Ти бачив, хто вийшов із порталу?

— Павуки... кілька мокриць... якісь не... знайомі... багато...

Охоронця вже безперервно трясе. На противагу йому хлопець, що лежить на підлозі, виглядає висіченою з біло-червоного мармуру статуєю, замотаною в подерті ганчірки.

— Шиз, мені потрібні сили, — несподівано заявляє Альд.

Третьої руки, щоб дістати з кишені кристал, у мене немає, тому доводиться використовувати власну енергію, створивши канал для її передачі. Добре, що хоч до Альда торкатися не обов'язково.

От тільки вистачить мене ненадовго. Ще й ці гачки... Відчуваючи, як наростає слабкість, я ледве не випускаю їх із рук. Але магія колишнього підселенця відчувається з першої ж секунди — дихання хлопця у головах вирівнюється, а сам він, здається, трохи розслаблюється.

А вже за хвилину Альд заявляє, що моєї допомоги достатньо. Сподіваючись, що правильно його зрозуміла, я припиняю передачу енергії. Опустивши погляд на рану, зауважую, що та нарешті перестала кровоточити. Ліч підносить свої руки до моїх і нетерпляче смикає пальцями. Знову сподіваючись, що роблю все правильно, я відпускаю кістяні рукоятки. Альд легко підхоплює їх і швидко витягує гачки зі шкіри хлопця. Відклавши інструмент убік, він закриває рану правою долонею, і знову заводить якийсь речитатив.