Глава 14. Порятунок серед пісків

Альда я відправила крізь дверний проріз першим. Можна навіть сказати — жбурнула, лише дивом не приклавши об одвірок. Так, по той бік його напевно очікує не найакуратніше приземлення, але перспектива залишити його тут через брак сил на підтримку чарі левітації — напевно гірше. Почекавши кілька секунд, я ламанулась слідом, тому що кам'яна кладка стіни, на мою думку, витримала б ще два-три удари — максимум.

Внутрішньо заціпенівши від страху, пролетіла крізь отвір. Лише в голові встигла промайнути думка про те, що буде весело, якщо Альд залишиться там, а я — тут.

На щастя — або ж ні — вийшло інакше.

Я уявляла собі, що це буде схоже на телепортацію, але момент переходу виявився зовсім непомітним. Дійсно, як тоді — в маєтку Кіліра. Ось переді мною подерта брижами кімната, в якій все напрочуд ціле та неушкоджене. А ось за моєю спиною вже чути навіть не гуркіт таки зруйнованої кам'яної кладки, а шелест…

Шелест піску. З переляку я різко розвертаюсь на місці та окидаю поглядом обрій — нескінченну хвилясту лінію на стику блідої блакиті та сіруватої жовтизни. Куди не глянь — скрізь пісок. Його тихий вкрадливий шелест лунає з усіх боків і нагадує нерозбірливий шепіт. І це відверто непокоїть.

Як і те, що я гадки не маю, де знаходиться Альд. Його ніде не видно.

Чи могло нас викинути у різних місцях? Хто знає, як працює ця пастка…

Відчуваючи, що мене вкотре за сьогодні починає трусити, я витрачаю чимало часу, щоб заспокоїтися. Знову окидаю поглядом околиці. Треба думати, що робити далі.

Порив вітру чіпляється за мою мантію, а піді мною з шелестом проноситься сіро-жовта хвиля піднятого в повітря піску. Це наштовхує мене на думку. Можливо, час тут минає інакше, і за ті кілька секунд мого очікування там Альда тут просто занесло піском? Але чому тоді я не бачу його ауру? Ох, невже він...

Знову починає трясти, але мені вдається досить швидко заспокоїтися. Справжнє диво самовладання у моєму випадку.

Перевіривши чари, я виявляю куди більш очевидну і просту причину — мабуть, з переляку або під час перенесення до підпростору мій зір просто став звичайним. Змінивши його для перегляду аур, я з полегшенням бачу, що найближчий піщаний горбок приховує під собою ледь помітне зеленувато-блакитне свічення.

Підлетівши до нього, руками розкопую пухкий пісок і швидко оглядаю ліча, що якимось дивом все ще не розсипався. Зважаючи на те, що незвичайне місце відпочинку не викликало жодних коментарів з його боку — все ще непритомний. Хоча, за теорією, мав би в такому разі розсипатися. Але це ж Альд, раптом у нього на такий випадок є якісь чари... І якщо я вже його знайшла, саме час озирнутися довкола уважніше.

Піднявшись значно вище, я бачу з іншого боку найближчого пагорба велику темну пляму. За ним — якийсь ріденький гаєчок, що обступив чи то обтесану кам'яну брилу, чи то невелику споруду... І постать людини, що зникає чи то в ній, чи то позаду неї. Лише на мить я встигаю помітити силует за стовбурами дивних, майже безлистих дерев.

Якщо припустити, що темна пляма — це все, що залишилося від сколопендри, то в будівлі — або за нею — сховався той, хто її вбив. З цією думкою я обережно спускаюся до землі. Точно не зомбі. Аура людини здалеку зливалася з навколишніми пісками, тому все, що я могла про неї сказати — вона була блідою. Бежевою? Жовтою? Коричневою?

Черговий порив вітру знову спробував закопати Альда, і я відволікаюся на повторні розкопки. Колишній підселенець так само лежить мовчазним нагадуванням про тлінність існування, і мої думки вже прямують іншим руслом.

Треба щось робити. Спочатку, можливо, спробувати знову передати йому енергію. Може, далеко від Блідої Матері — якщо так можна сказати про магічно створений підпростір — це нарешті вийде. Але для початку потрібно з'ясувати —  можу я поповнити сили сама чи доведеться використати ще один кристал.

Наполеглива спроба обертається провалом. Як би це іронічно не звучало щодо створеного магією місця, але тут не було жодної краплі вільної енергії. Може, Альд щось і зумів би витягнути, але зараз доведеться витягувати його самого. Тому я зітхаю та сідаю прямо на пісок поруч із нерухомим скелетом колишнього підселенця. Розв'язавши торбу і навмання діставши спустошений прозорий кристал, згадую про свій намір розсортувати накопичувачі. Що вдієш, слушний час настав. Схрестивши щиколотки, розводжу коліна, щоб натягнутий поділ мантії став вільним від піску простором для сортування, але...

Вітер одразу щедро посипає піщинками темно-сіру тканину. Зрозуміло — довго посидіти не вийде. Але й сортування кристалів не забрало багато часу. Придатних для підживлення дійсно залишилося всього два — невеликий чорний з білими прожилками та трохи більший білий. Після недовгих роздумів, під час яких вітер продовжував дбайливо посипати мене пісочком, я відправляю їх до кишені. Решту нині розряджених камінців обтрушую та повертаю до торби. І одразу її зашнуровую, щоб випадково не загубити цінні артефакти.

Адже я все-таки сподіваюся, що ми зуміємо вибратися з цієї халепи.

Перебравши кристали, я помічаю, що Альд знову прихований під тонким шаром піску. З огляду на те, що він напевно набився скрізь, де тільки можна, це стане прекрасним приводом для жартів щодо його віку. Навряд чи це сподобається колишньому підселенцю, але хоча б мені веселіше стане. Мабуть.

В тім, з мене сиплеться так само. Я насилу відриваюся від землі та терпляче чекаю, поки стихнуть піщані струмки. Першим у долоню мені лягає білий кристал, і я обережно тягну з нього енергію, мимоволі шкодуючи про марно витрачені сили перед цим.

Дивно, але від білого кристала — жодних відчуттів. Виходить, нічого не змінилося, просто мені не було з чим порівнювати.

Відчуваючи, як потік сили вимиває слабкість, до пори заганяючи її кудись углиб, я знову опускаюся поруч з Альдом, тільки вже трохи ближче, і обережно торкаюся його плеча, що стирчить з піску. На цей раз колишній підселенець відкликається. Відтік енергії настільки стрімкий, що починають нити кістки, але поки що цей біль — у межах терпимого.