Глава 13. Загнані в кут

Біло-блакитний прямокутник неба наді мною стрімко темнішає. Я відводжу погляд. Мій магічний зір вихоплює картину розрухи у напівтемряві довгої та вузької кімнати. Уламки дерева, скляні друзки, кам'яна крихта, пил і... здається, сліди крові. На підлозі, стінах, стелі.

— Підлети до стіни праворуч від тебе та обережно рухайся вздовж неї до о-о-он того кута.

Альд вказує на відносно чисту ділянку в дальньому кінці кімнати. За дивовижним збігом він знаходиться поруч із дверима, що якимось дивом витримали натиск даху. Заваленому камінням вікну в ближньому куті — праворуч від мене і трохи позаду — не так пощастило. Внутрішні віконниці вибило разом зі склом, і тепер уламки валялися на підлозі серед сміття, що потрапило до кімнати через отвір. Втім, завалене вікно для нас було допомогою, а не перешкодою. Принаймні, зараз.

— Лети в куток, замри там і нікуди не рухайся, — з натиском каже ліч.

— Щось не так?

Питання виривається саме собою, надто вже тривожно лунає голос Альда. Але я підкоряюся і, приблизно на півдорозі до вказаного кута, бачу в стіні ліворуч прохід до сусідньої кімнати. Зупиняюся і намагаюся розглянути, що всередині. Там ще темніше, але темрява — не завада магічному зору. Кімната виглядає охайнішою, крізь дверний проріз видно стіл і стільці, що стоять навколо нього.

— А чому не туди?

— Лети куди сказано, — цідить колишній підселенець.

Кінчики його пальців мерехтять зеленувато-блакитним сяйвом. Коли він торкається ними стелі — по периметру сходового прорізу розбігаються світлячки. Тоді я і розумію, що він збирається робити. Мій здогад підтверджує примарна нитка — простягнувшись між мерехтливими точками, вона сплітається в десятикутну зірку, що перекриває отвір у стелі.

Ті самі чари, які Альд використовував в маєтку Кіліра — вони не пропускають нікого і нічого. Аура колишнього підселенця трохи тьмянішає. Він відлітає на крок, ніби милуючись результатом своєї роботи, а потім — уздовж тієї самої правої стіни — летить до мене.

— Пам'ятаєш чари приглушення аури?

Несподіване питання. Я пам'ятаю, коли їх використовувала — тоді ж, в маєтку, під час сутички з Ашианом. Але саме заклинання...

— Ні, — доводиться зізнатися чесно.

— Саме час згадувати, — вкрадливо каже мені ліч. — А чому ми не пішли до тієї кімнати... Подивися на підлогу.

Не розуміючи, що він хоче цим сказати, я дивлюся під ноги. Пил, бруд, каміння, слід крові... Наче когось тягли. Або хтось повз. Я не розуміюся на таких тонкощах, але напрямок все ж таки вгадується — від сходів до входу до сусідньої кімнати.

От тільки слід обривається просто на її порозі. Далі підлога чиста. Ні кривавих слідів, ні каміння, ні пилу.

— І що це значить? — мій голос зрадницьки тремтить. Внутрішнє чуття підказує, що відповідь мене не втішить.

— А тобі це нічого не нагадує?

Терпіти не можу, коли Альд відповідає запитанням на запитання. І це він мені ще дорікає за несвоєчасність...

— І що це має мені нагадувати? — єхидно перепитую я. — Раптову телепортацію?

— Майже вгадала, але ні. Спробуй ще раз.

— Мені ж зараз начебто слід згадувати заклинання для приглушення аури.

— Встигнеш, воно не складне. Якщо тоді тобі вдалося, зараз тим паче повториш. А це, — зупинившись навпроти дверного прорізу, ліч недбало вказує у його бік, — важливіше.

— Ілюзія? — відповідаю, подумавши для пристойності пару секунд.

— Ні, — безпристрасно відповідає Альд. — Ще варіанти?

— Може, годі грати в загадки, га? — я вже не витримую. Мене знову б'ють нервові дрижаки — через дивні звуки, що долинають зовні. Щось середнє між завиванням і гулом безлічі голосів, схожих на людські.

— Це схоже на підпросторову пастку, — зітхнувши, відповідає колишній підселенець. — Пам'ятаю, вона тебе здивувала свого часу. Тому й думав, що ти будеш здогадливішою — з огляду на кількість підказок.

Клацнувши щелепою, я ще кілька секунд витрачаю на усвідомлення його відповіді. Як і спробу зрозуміти, що ж саме було тими підказками. Ну так, звичайно, аж два збіги з подіями в маєтку Кіліра.

— Твій потяг до загадок на диво своєчасний, — отруйно повідомляю я.

— Цілком.

Альд ніяк не реагує на шпильку. Спокійнісінько собі продовжує висіти в повітрі навпроти дверного прорізу. І лише магічний зір дозволяє мені помітити, що зелених ниток, що тягнуться до його аури, начебто поменшало. Але це не точно.

— А своєчасний він тому, що розумовий процес завадив тобі зосередити увагу на тому, що відбувається зовні.

— Який ти в мене дбайливий...

— Це в моїх інтересах, — у голосі цього поганця чути не менше єхидство, ніж у моєму. — Коли ти б'єшся в істериці, від тебе мало користі.

— У мене все ще є шанс це надолужити.

— Е, ні, — пирхає Альд. — Зосередься на передачі енергії, мені вона знову потрібна.

З демонстративним мученицьким зітханням я дістаю з поясної наступний кристал. Еге ж, знову білий із чорними прожилками, але меншого розміру. Кидаю погляд на Альда, виразно помахуючи ймовірно зіпсованим артефактом — колишній підселенець заперечливо хитає головою.

— До Суртаза його? — про всяк випадок уточнюю я.

— Так. Від нього більше шкоди, ніж користі.

Без особливого розмаху і не надто замислюючись над тим, що роблю, я кидаю камінчик вперед і вбік. І так виходить, що він ударяється об стіну та пролітає повз вхід до сусідньої кімнати. Не вірячи своєму зору, я спостерігаю за тим, як примітний біло-чорний уламок раптом різко змінює напрямок польоту і зникає у дверях. Лише легка срібляста бриж на мить розбавляє сутінки сусідньої кімнати — і все. Як і не було камінця.

— Було б смішно, якби при цьому спрацювала якась пас...

Альд перериває свій саркастичний коментар на півслові, видавши різке болісне шипіння. Його аура спочатку спалахує, а потім починає стрімко тьмяніти. Не розуміючи, що відбувається, я знову шарю рукою в торбі. І подумки сварю себе, що не додумалася до хоч якогось способу розподілу кристалів на ті, що розрядилися, і ті, що можуть ще дати енергію.