Глава 12. Ненадійне укриття

Від різкого ляскоту я пригинаюсь і мало не гублю кристал. Альд роздратовано шипить і намагається піднятися в повітря, але ослабленість дається взнаки — важко й незграбно ліч знову опускається на уламок стіни. Я відчуваю, як від страху тремтять мої руки, але чіпляюся в золотистий уламок щосили, потужним потоком витягаючи з нього енергію і хапаючи колишнього підселенця за плече. Той здригається — авжеж, неприємно, але що вдієш. Значно неприємніше буде, якщо зараз Альд розсиплеться разом з усіма своїми скелетами.

На цей раз енергія, що проходить моїм тілом, не нагадує зігріваючий потік сонячного світла. Тепер це — справжнє полум'я, якому затісно в тендітній в'язниці моїх кісток, і воно відчайдушно шукає вихід. І доки моє тіло у відносній цілості — вихід лише один. За створеним енергетичним зв'язком я вловлюю відлуння болю. Схоже, Альдові гірше, ніж мені здалося спочатку. Потрібно послабити потік, але повільно, плавно й обережно, інакше йому стане ще болючіше, а якщо обірву різко – отримає ще й перевантаження.

Ох, Шизо, даремно ти з переляку забрала з кристала одразу стільки магічної енергії... Відігнавши винуваті думки, я зосереджуюсь на тому, на що все ще можу впливати.

Ліч переді мною сидить нерухомо, опустивши голову. Його аура болісно пульсує — начебто відновлюються сили, але якось... неправильно. Може, це через сульфетум? Раптом сильне магічне похмілля має якісь тонкощі, про які я не знаю. Чи це через нежить, підняту в такій величезній кількості? Зелені нитки, що тягнуться від аури Альда, тепер здаються мені схожими на п'явок. Я ніколи не бачила цих огидних водяних черв'яків, але яскраво собі уявляла їх завдяки розповідям свого другого наставника.

Хай там як, але золотистий кристал вже майже не світиться. Енергія, що передається лічу, зникає без сліду, як вода уходить в суху землю.

Мого хребта торкаються крижані пальці.

— Наскільки я пам'ятаю, ти можеш передавати енергію на відстані, — колишній підселенець не питає це, а стверджує.

— Так, — коротко відповідаю я, щоб раптом не втратити концентрацію.

— Тоді подивися, пошукай укриття, — голос ліча в моєму розумі звучить змучено і настільки тихо, що його ледве чути крізь тріскотіння порталу. Якби він говорив уголос, я б його взагалі не почула, мабуть. — Поки є час... — додає він і перериває мислезв'язок.

Мовчки кивнувши, я обережно прибираю руку з його плеча. І без дотику енергетичний зв'язок відчувається міцним і стабільним, тому, дійсно, можна трохи озирнутися. Покрутивши головою на всі боки, я помічаю просвіти серед руїн — можливо, десь там знайдеться вхід всередину...

...де мене не огріє чимось важким.

Зрушивши з місця, я відчуваю своє тіло напрочуд легким. Кістки хіба що не тремтять від надлишку сили, що вимагає виходу. Але струмочок енергії, що тягнеться до Альда, дозволяє уникнути перевантаження. Поки що.

Неймовірне відчуття могутності. Сили, яку мені й прикласти нема до чого, бо до ладу нічого не вмію.

Так, Шизо, зберися. Озирнутися. Потрібно подивитися, що тут є.

Ретельно вивіривши швидкість польоту, темною тінню я ковзаю серед руїн. Усюди мене зустрічають сірі камені — розкришені, розколоті, подряпані й зі слідами кіптяви. Тіл так само не видно. І я навіть думати не хочу, куди вони всі поділися — з огляду на те, що не було видно мерців, які би йшли на поклик Альда з фортеці.

Згадалося ще й те, що довкола фортечних стін навіть розритої землі я не бачила. Схоже, що переможці, з якого боку вони б не були, завжди збирали тіла в безпосередній близькості від фортеці.

Обхід зовнішнього простору триває недовго. Переважна частина внутрішнього двору завалена уламками, і в деяких місцях мені навіть доводилося підніматися на висоту вцілілих ділянок стіни. Жодних пасток, нічого корисного, крім подоби входу до однієї з будівель.

Позбавлена даху, ця споруда манила зяючим провалом зруйнованих сходів на другому поверсі. Навскидь, через нього можна було потрапити на перший поверх. А він, своєю чергою, міг похвалитися відсутністю вікон як таких і, судячи з нагромадження каміння та черепиці, надійно заблокованими вхідними дверима. Якщо чимось перекрити прохід між поверхами, можна якийсь час протриматися… Поки бліді тварюки не розберуть цю споруду по камінчику.

Я намагаюся не думати про те, що вони можуть просто не захотіти нас звідти виколупувати.

А ще було в цій споруді дещо примітне — якесь незрозуміле магічне відлуння. Чари? Чи місце управління захисними пастками на кшталт того, що я бачила напередодні свого необачного рішення допомогти Кіліру? Хай би що, навряд чи там щось небезпечне, якщо воно знаходиться всередині.

Тріск, що доноситься здалеку, частішає і стає голоснішим. Мене ж накриває несподівана хвиля слабкості, причина якої з'ясовується швидко — золотистий кристал у моїй руці остаточно потьмянів. Тремтячими руками відправляю його до поясної торби та навмання дістаю інший — блакитну крижинку. Невеликий кристал, надовго не вистачить.

Сили знову повертаються до мене, і за відчуттями ця енергія віддає чимось на кшталт легкої прохолоди. Освіжає. Дивно, чомусь я не відчувала подібного під час підживлення від свого першого кристала — який я так не повернула на заставу. Чутливішою чи досвідченішою стала, чи що?

Ні, Шизо, подумаєш про це потім. Або перевіриш на практиці. Напевно і до того накопичувача черга дійде, коли крізь портал ламануться тварюки.

Крізь портал. Втративши відчуття часу, я піднімаюсь високо-високо, щоб оцінити ситуацію під аркою. Величезна телепортаційна вирва все ще не лягла на бік, але мала вже достатній діаметр, щоб ось-ось почати це робити.

Потрібно поспішати.

Я кидаю погляд вниз і бачу, що Альдові безперечно стало легше. Піднявшись з уламка стіни, ліч уже креслив якісь символи в повітрі перед собою. Ну от тільки з'явилися сили, і він знову за своє...

Через десяток секунд, за які я встигаю спуститися і майже зрівнятися з колишнім підселенцем, стає зрозуміло, що його магія не пов'язана з підняттям мерців. Дивні символи перед його обличчям мерехтять крижаною синявою.