Глава 11. Приготування до неминучого

Голос Суртаза пролунав у моїй голові, тільки-но з окресленого туманною завісою кордону з'явився край по-весняному блідого сонця. Взагалі, якби мислезв'язок створив хтось інший, я б напевно постаралася проігнорувати його вторгнення до мого розуму. Настільки дивовижним виявилося видовище денного світила, що випливає з-за туману, який переливається ніжними відтінками рожевого і фіолетового... Але Перший Некромант — не з тих, кого варто ігнорувати, якщо ти перебуваєш при здоровому глузді.

— Бліда Матір йде, — холодно повідомляє мені наставник. — Будьте готові зустріти її.

Кидаю швидкий погляд на Альда поруч зі мною. Правду кажучи, з огляду на фразу про подальші вказівки, я розраховувала на докладнішу інструкцію. Може, Суртаз прямо зараз пояснює послідовність дій своєму значно розумнішому і досвідченішому учневі? Було б непогано.

— За моїми підрахунками, — продовжує Перший Некромант, — на приготування ви маєте близько двох годин. Ваше завдання – затримати її так довго, як тільки зможете.

Не встигнувши нічого відповісти, я здатна лише констатувати факт — мислезв'язок перерваний. І навряд чи це сталося випадково. Що означає: Суртаз повідомив нам усе, що вважав за необхідне. І що поставлене перед нами завдання — настільки ж зрозуміле, наскільки очевидний та простий спосіб його виконання. Тобто, ані крапельки що першого, що другого. Чудово. Просто неймовірно.

— Дивно, — подає голос колишній підселенець. — Сонце вже майже зійшло, Суртаз...

— Він зв'язався зі мною — зізнаюся я, чомусь почуваючи себе трохи ніяково. Хоча, здавалося б, у чому тут моя провина?

— І ти нічого мені не сказала, — судячи з голосу, Альд зовсім не здивований моїми словами. — Ну розповідай, що робити далі.

— Нам... — я шипляче зітхаю, розуміючи, яке маячню зараз скажу, — треба затримати Бліду Матір якомога довше...

Ліч нічого не відповідає. Він так само висить в повітрі поруч зі мною, але тепер його нерухомість здається мені справжнім ступором. Колишній підселенець не висловлює подиву чи обурення — його мовчання відчувається розгубленим. Ну що, Шизо, ну ж бо, добивай його.

— І вона буде тут приблизно за дві години, — приречено додаю я.

— Ти жартуєш, — цідить Альд. Ну нарешті, а то мені вже почало здаватися, що він раптом почав приймати всі мої слова на віру одразу і без коментарів.

— Ні, на жаль, — знизую плечима. — Суртаз так і сказав: Бліда Матір іде, будьте готові зустріти її. А потім додав, що за його підрахунками у нас на приготування приблизно дві години, і що ми маємо затримати її так довго, як тільки зможемо.

Цитування слів Суртаза чомусь дається мені легше, ніж переказ їхнього змісту. Мабуть, тому, що під час бездумного повторення чужих слів простіше відсторонитися від жахливого смислу.

— А він не сказав, — у голосі колишнього підселенця лунає старий добрий сарказм, — яким чином ми взагалі маємо це зробити?

— Ні, — я хитаю головою на підтвердження своїх слів, — я навіть нічого відповісти не встигла. Він видав цей наказ і перервав мислезв'язок...

Мої слова звучать винувато, хоч провини за собою я не відчуваю.

— Зрозуміло...

Тон Альда здається дивним. Така собі суміш розгубленості, приреченості та холодної люті. Перше і друге зрозуміло, а ось третє?.. Цікаво, як йому взагалі вдається поєднувати такі емоції? Хоча... В ув'язненні у нього був час потренуватися.

— І... що зрозуміло? – обережно уточнюю я.

— Те, що Суртаз знову вирішив дати своє типове завдання на кшталт — здохни, але зроби, — тепер у голосі Альда дзвенить справжня лють, яка розчиняє в собі решту емоцій. Вірніше, розгубленості не залишилося взагалі, а приреченість стала більш схожою на втому.

— Про наше виживання він дійсно нічого не сказав, — тільки тепер я усвідомлюю цей простий факт.

— Отож, — похмуро озивається ліч. — Втім, такими дрібницями він ніколи не переймався, наскільки я пам'ятаю.

— Але... Альде, що ж нам тепер робити? — знайома крижана хвиля паніки піднімається моїм тілом і вже плескається десь на рівні мого відсутнього шлунка. Одночасно з нею в грудях виникає важке розпираюче відчуття.

— Виконувати поставлене завдання, — бурчить колишній підселенець. — У міру фантазії та можливостей.

Він розвертається кругом і повільно відлітає геть — схиливши голову і явно щось видивляючись у себе під ногами. Я мовчу, обмірковуючи альтернативу. А якщо запропонувати Альду махнути рукою та піти з кордону? Це завдання — чисте самогубство. 

Втім, слідом чітко розумію — нема кому це робити, якщо Суртаз відправив сюди нас. Нікому іншому він не довіряє. І якщо завдання передбачає саме затримання Блідої Матері, то не виключено, що у Першого Некроманта є якийсь план.  Та і якщо ми з Альдом відмовимося від виконання — це напевно приведе до таких страшних наслідків, що я ніколи собі цього не пробачу. Звісно, за умови, що наш світ не зруйнується одразу й у мене взагалі буде це "ніколи".

— Знати б ще, яка вона — ця Бліда Матір, — задумливо промовляю я.

— Я знаю, але користі з цього…

Вловивши в голосі Альда знайому відстороненість, розумію — він уже обмірковує можливі шляхи виконання поставленої задачі. Якщо так, отже, таки можна щось зробити — і ця думка трохи мене заспокоює.

— Може, розкажеш? — пропоную йому. — Раптом моя балаканина зможе наштовхнути тебе на слушну думку.

Ліч продовжує повільно віддалятися і відповідає не одразу. Мабуть, все ще розмірковує про щось своє. І коли я вже майже роблю висновок, що ділитися своїми спостереженнями зі мною він не збирається, Альд зітхає і говорить:

— Гаразд. Все одно у мене недостатньо знань про неї, тому багато часу це не забере.

Потім він знову замовкає і витягає праву руку вбік, повертає її долонею догори та робить владний жест кистю, ніби наказуючи комусь підвестися на ноги. Втім, чому — начебто? Судячи з примарних зелених ниток, що одразу розлітаються на всі боки, я навіть здогадуюсь, кому саме адресований його наказ. Розкиданим по землі довкола нас кісткам.