Глава 10. Час для чудових історій

На мить кістки охоплює болісна ломота, але неприємне відчуття швидко минає, тільки-но я опиняюся по той бік. Портал з ляскотом закривається. Мій супутник нерухомо висить у повітрі за кілька кроків від мене — знову насторожений і напружений.

Навколо панує звичайна весняна ніч. Безмовний краєвид можна було б навіть назвати прекрасним, якби вигляд порожньої кам'яної арки та видимих крізь неї невисоких гір не псувала громада руїн, що височіла неподалік праворуч. 

Позаду нас — до тривожного близько — знаходиться сріблясто-сіра стіна туману, що позначає межу нашого уламка світу.

— Хм...

Задумливий тон Альда привертає мою увагу.

— Що таке?

— Ти раніше тут бувала?

— Ні, — я хитаю головою.

— Зрозуміло. Отже, не зможеш ні підтвердити, ні спростувати…

— Можеш сказати прямо, що не так?

Моє терпіння стрімко вичерпується. Навколишня, здавалося б, тиша і відносна безпека чомусь мене відверто нервує. Хоча чому б це раптом? Може, через те, що лише кілька хвилин тому ми відбивалися від групи тварюк, що якимось чином примудрилися підійти до самої столиці?! І що з-під тієї арки будь-якої миті може виповзти ще хтось?

— Маю підозру, — Альд зітхає, — що кордон змістився.

Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти сказане.

— Хочеш сказати, що наш світ... руйнується?

— Схоже на те, — слідує похмура відповідь. — На моїй пам'яті кордон знаходився значно далі від арки.

Я відчуваю, як на зміну тривозі приходить полегшення. Щоправда, при цьому в мене виривається доволі єхидний смішок.

— А нічого, що твої спогади — сімсотлітньої давності?

— Тому й хотів спитати у тебе...

Дивно, що ліч більше нічим не відповів на мою шпильку. Він просто летить геть, явно маючи намір наблизитися до туманної завіси впритул. Слідувати за ним у мене немає бажання, але й залишатися на самоті в небезпечній близькості від сплячого порталу — теж. Мало що...

— Що ти збираєшся робити? — запитую я, наближаючись до Альда.

— Поки що — нічого, — відсторонено відповідає він. — Просто спостерігаю.

— І як результат?

Ліч не відповідає. Він знаходиться лише за кілька кроків від сріблясто-сірої завіси, що уходить вгору настільки високо, наскільки вистачає мого магічного зору. Я не ризикую наближатися впритул, тому зависаю в повітрі за кілька кроків від Альда. Але навіть на такій відстані мені здається, ніби бар'єр тихо, ледве чутно, шипить.

— Начебто все гаразд, — нарешті повідомляє колишній підселенець. — Принаймні, поки що тут все значно краще, ніж у сусідів.

— А що в сусідів?

— Є така думка, що наступного за нами уламка Кільця скоро не стане.

— Це як? — ошелешено перепитую я.

— А ось так, — бурчить ліч, розвертаючись до мене. — Судячи з того, як швидко рухався кордон — чи то не витримали прикордонники, чи то їх просто перебили... — Альд зітхає та прямує назад — у бік кам'яної арки.

Прикордонники. Стихійні маги, чия служба, як я знала, ще почесніша і відповідальніша, ніж у майстрів порталів. Ті, чия самовіддана праця в буквальному сенсі не дає Кільцю Світів розсипатися на частини, а його уламкам — розчинитися в порожнечі міжсвітового простору.

— Звідки ти знаєш? — мій голос починає тремтіти від усвідомлення того, скільки загиблих буде у разі руйнування сусіднього уламка.

— Я мав сумнівне задоволення спостерігати очима Ваана за зміщенням кордону, — байдуже відповідає колишній підселенець. — Під час свого воскресіння.

— І як це виглядає?

— Як зміщення кордону, — не обертаючись, ліч знизує плечима.

Логічно.

— Тобто жодних там... тріщин по землі, землетрусів, якихось буревіїв?.. — продовжую допитуватись я.

— Ні. Все відбувається без зайвого шуму і, якщо не придивлятися, спочатку навіть не дуже помітно.

Я замовкаю, роздумуючи, добре це чи погано. З одного боку, біда може підкрадатися не поміченою звичайними людьми доти, доки не стане надто пізно. Принаймні, біля самого кордону. З іншого — у тих, хто живе там, є шанс загинути швидко, без жаху і мук. Навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Не найгірший з усіх можливих варіантів за обставин, коли не можна врятуватися через стаціонарні телепорти, бо вони не працюють.

— Їм допоможуть?

У своє запитання я намагаюся вкласти надію на ствердну відповідь. От тільки прозвучали мої слова все одно приречено.

— Не знаю.

— А Суртаз? Він нічого не говорив щодо цього?

— Ні.

— І не збирався допомогти якось?

— Ні, наскільки мені відомо.

— Тобто йому байдуже? — моє запитання віддає гіркотою.

— Не думаю, — несподівано відповідає Альд. Але перш ніж я встигаю цьому зрадіти, додає: — Знаючи Суртаза, не здивуюся, якщо ця ситуація йому цікава. З погляду спостерігача.