Глава 9. Коли ворог ближче, ніж здається

От і як його прив'язати, щоб ця... штука не бовталася?

На допомогу мені приходить пам'ять.

Я згадала, як носив ножа мій другий наставник, коли не хотів, щоб його хтось бачив. Приклала піхви до грудної клітки з лівого боку. Поклала праву руку на ручку, трохи нахилила її вперед. Начебто зручно, а якщо мантія і буде стовбурчитися — навряд чи хтось ризикне питати про причину цього. Ну от і все, так просто…

...от тільки хто би ще, такий розумний, розв'язав ремінці заздалегідь, га?

Піхви були притиснуті до ребер так вдало, що віднімати їх від кісток не хотілося. Чомусь мені здалося, що навіть якщо потім я примудрюся прикласти на те саме місце і з тим самим нахилом уперед, буде вже не так добре. Тому мені довелося пильно дивитися на згорнуті ремінці весь той час, поки ті повільно розверталися, прослизаючи між моїми ребрами тонкими темно-коричневими зміями.

До повернення Альда я навіть встигла одягнутися. А з огляду на те, що часу мені на все знадобилося чимало, то поява колишнього підселенця на порозі ознаменувалась моїм закономірним питанням:

— Все гаразд?

— Так, цілком, — відповідає ліч. — Зібралася?

— Так.

Кивком вказавши у бік дверей, Альд першим прямує коридором до виходу з дому. І тільки-но я перелітаю поріг кімнати, як стулка за моєю спиною м'яко зачиняється. Мимоволі обертаюся. Клацає замок.

— А скринька?..

— Нічого з нею не станеться, — байдужий голос колишнього підселенця лунає вже біля виходу. — Поквапся, у нас мало часу.

— І куди ми зараз? — хоч я й поспішаю за Альдом, але наздоганяю його вже за порогом.

— За межі столиці, — коротко відповідає той. — Треба телепортуватись.

— Гадаєш, стаціонарний телепорт вже працює?

— Знаю, що ні, — зітхає мій супутник. — Тому доведеться створювати його самотужки. А тепер помовч трохи, мені треба подумати.

Я слухняно замовкаю. Дорогою то тут, то нам трапляються магічні світляки. Дрібні та поодинокі, вони здаються занадто тьмяними й не розганяють дзвінку темряву весняної ночі, але при цьому зустрічаються досить часто, щоб не давати густій чорнильній синяві вільно розтікатися порожніми вулицями міста.

У жодному з будинків, які ми пролітаємо, немає світла. При погляді на темні вікна мене охоплює відчуття, ніби дивлюся в порожні очниці мерців. Тільки очниці ті затягнуті прозорими більмами та відблискують світлом від світлячків неподалік. Не страшно, але... моторошно якось. Лише обриси людей на фортечній стіні розсіюють враження, ніби серце столиці покинуте.

Цікаво, скільки залишилося до світанку?

Варта на стіні нас помічає, але відчиняти браму не поспішає. Втім, цього й не треба — Альд плавно набирає висоту і, коли наближається до стіни, легко її перелітає. Я роблю те саме. На стіні стоять чотири некромаги: опустивши голови в легкому кивку, вони проводжають нас поглядами.

Чи варто говорити, що дорога за фортечною стіною така ж порожня? Але тут хоча б світяться вікна в деяких маєтках, тому околиці столиці виглядають не покинутими, а просто сонними.

Поглянувши на безмежне небо над нами — ясне і безмісячне — я розумію, що вже добряче за північ. Серед мерехтливих дрібних зірок у зеніті стоять холодні сузір'я Змія та Нетопира, що в цю пору року означає — до світанку залишилося близько чотирьох годин.

Чи встигнемо?

Альд, схоже, все ще розмірковує про щось. Цікаво, про що саме? Про те, як нам дістатися другого порталу до Середньосвіту вчасно? Чи про те, що на нас там чекає? Мабуть, таки друге. Або взагалі щось третє, про що я навіть не підозрюю.

Ми швидко летимо над широкою дорогою, і я навіть не помічаю, коли саме пролітаємо повз маєток роду Суар. Просто якоїсь миті усвідомлюю, що він залишився позаду. До голови відразу лізуть думки. Чи все у них гаразд? Наскільки злий на мене Меб і чи розлючений він взагалі?

Від сімейства Суар мої думки ліниво переповзають до Шима. З моменту свого пробудження я так його й не побачила. Куди подівся цей старий ліч? Втім, це якраз вже не моя справа. Як і те, де зараз знаходиться і що робить сер Алонт. Хоч би в нього все було добре.

Мої думки перериваються різко і вкрай несподівано через те, що я врізаюсь у щось, що добре так приклало мене впоперек грудної клітки. Втративши контроль над чарами польоту та відчуваючи біль у грудині, я розумію, що повисла на виставленій вбік руці Альда.

— Що? — мені все не вдається звикнути до емоцій у власному голосі, тому коротке питання лунає різко та нервово.

— Тихіше, — сичить ліч.

Придушивши внутрішнє обурення, я зосереджуюсь на відновленні контролю над чарами левітації. Повернувши собі можливість триматися у повітрі, відчеплююсь від руки колишнього підселенця — той одразу її прибирає. Тепер залишається дочекатися хоча б якихось пояснень, але Альд мовчить. Він висить у повітрі, схиливши голову набік та трохи виставивши перед собою ліву руку долонею вперед. Я помічаю, як його пальці потроху ворушаться, ніби ліч перебирає ними якісь невидимі нитки. Повторюючи свої незрозумілі дії, Альд повільно повертається довкола себе. Прислухається? Щось перевіряє?