Глава 8. Символічний подарунок неочікуваної цінності

Альд справді швидко повернувся. Навіть якось занадто, бо застав мене із задертим догори обличчям у зосередженій спробі зрозуміти, чи збільшуються насправді ті тріщини на стелі, чи мені це просто здається. Але Альд не звернув на це увагу — пролетів повз мене до столу та зупинився поряд із кристалами. 

— Які обрала?

— Га? — я відволікаюсь від спостерігання за тріщинами та обертаюсь до нього. — Я… Не встигла. Тут ось... — і вказую на стелю.

Колишній підселенець піднімає голову. За ті кілька секунд, що він придивляється до тріщин, я помічаю, як його аура стає яскравішою та щільнішою, але тьмяніє, тільки-но ліч хмикає і знизує плечима.

— Це лише кров. Мабуть, просочилася.

— Кров? Багатоликого Отця?

— Ну не моя ж, — лунає цілком очевидна єхидна відповідь.

— Логічно. А він не зможе вирватися на волю... якщо раптом провалиться сюди?

— Навряд чи провалиться, — Альд знову знизує плечима. — Та і є в мене підозра, що без схвалення Суртаза цей будинок взагалі мало хто зможе залишити.

Я хитаю головою, не вірячи та водночас відчайдушно бажаючи повірити в ці слова. Якщо Багатоликий Отець вирветься на волю та опиниться в серці столиці... Мені не хочеться навіть уявляти, чим це може обернутися. Достатньо спогадів про те, як його ловили.

— Хоча я теж не схвалюю утримання настільки небезпечної істоти в столиці, — задумливо додає колишній підселенець, ніби прочитавши мої думки. — Надто вже це ризиковано. З його спритністю...

Альд зітхає і знову повертається до столу. Я ж нарешті здогадуюсь про причину нещодавньої поведінки колишнього підселенця.

— Ти подумав, що він захопив моє тіло?

— Так, — ліч ледь помітно киває. — І якби це підтвердилося, мені б довелося... вжити деяких заходів.

— Яких?

— Ти справді хочеш це знати? — запитання лунає саркастично.

Замислившись про відповідь, я ловлю себе на думці: так, хочу. Принаймні, для того, щоб порадіти, що цього зі мною таки не сталося.

— Хочу, — я відповідаю майже впевнено.

Альд хитає головою, і це виглядає чи то осудливо, чи то здивовано. А потім раптом сідає на стіл точно посередині, між двома купками речей. Бере найбільший — той, золотистий — кристал і починає крутити його в руках.

— Якби ментальна перевірка підтвердила мою підозру, перш за все довелося б закинути тебе назад до покоїв Суртаза, щоб повернути всередину захисного контуру. Звичайно, це не обійшлося б без пошкоджень, оскільки подальші маніпуляції передбачають нанесення їх у максимально можливій кількості.

Колишній підселенець говорить рівно й байдуже, ніби переказує нудний абзац якоїсь книги, а не розповідає про те, що був готовий зі мною зробити. Щоправда, на мене він при цьому не дивиться — судячи з нахилу голови, милується кристалом. Втім, я роблю те саме — аж надто заворожливими виглядають золотисті переливи його мерехтливих граней.

— Після повернення тебе всередину контуру та нанесення пошкоджень для обмеження здібностей до магії, моїм завданням стало б оновлення захисних заклинань і, можливо, зміна їхнього порядку розташування...

Альд раптом замовкає і притискає праву руку до чола.

— Що таке? — одразу питаю я. Підлітаю до нього і... зовсім не знаю, що робити далі.

— Сульфетум... припинив дію, — болісно процідивши ці слова, ліч ледь не упустив енергетичний кристал. Довгий і вузький камінець майже прослизає між скелетованими пальцями.

Я ж тепер нарешті розумію, чому колишній підселенець, який до цього виглядав вкрай змученим, так швидко відновив сили після повернення. Хоча минуло лише... Загалом, мало часу минуло. І цей час він витратив не на медитацію, а на збори із супутнім зняттям захисних чарів і Суртаз знає, чого ще.

А тепер у нього звичайнісіньке магічне похмілля на тлі загального ослабленого стану.

Просто чудово. Буде весело, якщо він зараз візьме та й розсиплеться.

Піддавшись бажанню допомогти, я обережно торкаюся золотистого кристала, що все ще лежить на долоні Альда. Від пальців до плеча одразу прокочується тепла хвиля енергії. Дивно, але вона навіть відчувається так, ніби я виставила праву руку під промені полуденного сонця. Впіймавши це відчуття і не дозволяючи потоку розтектися всім тілом, спрямовую його в ліву руку — і кладу долоню на чоло колишнього підселенця — поверх його пальців.

Альд здригається, але нічого не каже. Я теж мовчу, передаючи йому енергію з кристала, хоча він і сам, мабуть, від нього теж підживлюється. Але два канали — завжди кращі за один. А сили колишньому підселенцю знадобляться — йому ще треба придумати, як би нам швидше дістатися другого порталу до Середньосвіта, бо я гадки не маю...

— Досить, — тихий голос ліча перериває мої роздуми. — Далі я сам.

Я обережно забираю руку від його чола, але піддаюся спокусі та трохи затримую пальці на кристалі, щоб потягнути енергії і собі. На кілька секунд тепло охоплює все моє тіло, викликаючи призабуті спогади про зігріту сонцем землю, що м'яко пружинить під босими ногами. Про пряний аромат трав. Про коників, що ховаються в них, і чий стрекіт...