Глава 7. Що приховано за дверима

Дім Суртаза зустрів нас темрявою, тишею та порожнечею. Його господар все ще сидів у запечатаному чарами підвалі й назустріч нам виходити явно не збирався.

Схоже, що Альда це не надто засмутило. Я б навіть сказала — злегка втішило. А коли ми піднімаємось на другий поверх і колишній підселенець дізнається, куди нам потрібно вирушати, то взагалі починає поводитись якось дивно. З одного боку, його настрій здається трохи задумливим, з іншого ж — підозріло нагадує приречену веселість. А ще він підозріло уточнює:

— Ти нічого не переплутала?

Що я можу на це йому відповісти? Портали до Середньосвіту можна злічити по пальцях однієї руки. І це добре, авжеж, з огляду на кількість проблем від них.

— Я точно пам'ятаю, що він сказав — другий портал до Середньосвіту. Я маю бути там завтра до світанку і чекати подальших вказівок.

— Зрозуміло…

Після такої змістовної та неймовірно натхненної відповіді Альд приблизно з хвилину висить у повітрі, ніби про щось задумавшись. Пакунок з інструментами він вже встиг залишити на одному з підвіконь. І через це я чомусь не можу позбутися думки, що світле дерево доведеться довго шкребти, якщо згадати, де нещодавно цей пакунок лежав. Як добре, що робити це доведеться не мені.

— ...тобі потрібно?

— Що? — перепитую я, запізно усвідомлюючи, що Альд весь час про щось говорив.

— Що? — повторює він.

— Пробач, я відволіклася, — мій тон чудово показує глибину каяття, що мені належить відчувати з цього приводу. Сподіваюся, повірить.

— А… Я вже подумав, що тебе так приголомшила ідея пройтися по коморах Суртаза, — колишній підселенець видає єхидний смішок.

— А що ти казав?

— Щоб ти побула тут і подумала, які предмети тобі можуть знадобитися, поки я внизу оглядатиму комори. З урахуванням того, що наша... подорож може затягнутися та виявитися небезпечною.

Почувши моє розгублене клацання щелепою, Альд зітхає і пропонує:

— Взяти тобі артефакти на власний розсуд?

— Ну... Я можу спуститись з тобою, — невпевнено пропоную я. — І якщо трапиться щось цікаве...

— Не варто, — щось у тоні ліча натякає мені, що цього справді краще не робити. — Деякі комори зачаровані... дуже ретельно. А я зараз надто втомлений, щоб при тимчасовій деактивації цих чарів відволікатися на твою балаканину. Краще чекай тут.

Звучить хоч і прикро, але справедливо, тож я мовчки киваю. Мабуть, відповідь влаштовує колишнього підселенця: не сказавши більше жодного слова, він вилітає до коридору. У мене ж виникає думка про те, що більшість бачених мною кімнат у будинку не надто схожа на комори з артефактами. Мені траплялися суцільно звичайнісінькі кімнати, в яких не було нічого, крім пилу та нехитрого побутового начиння на кшталт мітелок, ганчірок, якогось посуду. Була й кілька замкнених, куди мені заглянути не вдалося... Може, артефакти там?

Хай там як, але колишній підселенець точно знає, де шукати. І що треба взяти з собою — теж, і напевно — краще за мене.

Присісти в порожній кімнаті нема куди, тому я повільно переміщаюся від кута до кута, розглядаючи вміст кутових шаф. Книги, сувої, письмові приналежності, маленькі пучки якихось трав, склянки з темного та прозорого скла. Деякі виглядають порожніми, в якихось явно рідина, а вміст окремих склянок взагалі не розібрати. Загалом — нічого цікавого.

І якось так виходить, що мій погляд прямує вздовж стіни та затримується на дверях — тих, що ліворуч від виходу до коридору. Якщо я правильно пам'ятаю, там покої Суртаза

Ці двері трохи прочинені.

Я намагаюся згадати, але не можу — чи були вони зачинені в той момент, коли я прийшла до тями після свого триденного відпочинку у вигляді купки кісток. Начебто так, але...

У грудях спалахує надто добре знайома цікавість. Адже це чудова нагода дізнатися, що там всередині. Я ж нічого не чіпатиму, так? Навіть заходити не буду. Просто гляну в просвіт одним оком, і назад — настільки швиденько, що й Альд нічого не помітить.

Повертаюся до дверей, але одразу зависаю на місці від думки, що це може бути пастка для деяких надто цікавих особистостей. Там, де замкнені двері виглядають однозначною забороною, прочинена стулка може виявитися випробуванням, перевіркою на дотримання меж дозволеного.

Шизо, не треба тобі туди. Не треба.

Еге ж, а як же. Голос цікавості не замовкає. Він нашіптує мені про те, які дивовижі можуть зберігатися в покоях Першого Некроманта. До того ж, я нічого брати не збираюся, жити мені все-таки ще хочеться. А от подивитись... Лише подивитись, навіть не чіпати...

Непомітно для самої себе я трохи зміщуюсь у бік дверей. Крізь темряву не освітленої кімнати я бачу, що вона прочинена назовні приблизно на долоню. Якщо зловчитися, то можна зазирнути всередину, навіть не торкаючись стулки. Просто подивитись...

Коли минає черговий напад сумнівів, я виявляю себе перед дверима — так і не досягнувши внутрішньої впевненості в тому, чи варто заглядати всередину. Точніше, мої побоювання кажуть мені, що не варто, ні в якому разі. Але й з цікавістю я нічого вдіяти не можу. Тому притискаюся правим боком до стіни, витягаю шию так, щоб хоча б одна моя очниця опинилася навпроти вузького просвіту.