Глава 6. Далекосяжні плани

Мені знадобилося небагато часу та сил, щоб повернути Альда до тями. Втім, могло статися так, що з лічем і до цього було все відносно гаразд — просто деактивував деякі чари, щоб дочекатися допомоги та не розсипатися повністю. Хай там як, але першими його видали очниці — в них нарешті замерехтіла холодна зелень. І хто б сумнівався, що його першим питанням стало...

— Де Алонт?

Слова лунають тихо, але розбірливо. Я шипляче зітхаю. Жодної подяки за допомогу, а колишній комендант, між іншим, взагалі міг перемолоти його в кістяне борошно. А вже про мій стан... Йой, годі, Шизо, ти надто багато від нього хочеш. З чого це раптом колишнього підселенця мусить хвилювати твій стан? Ціла, та й добре. Ноги можна не враховувати...

...хоча б тому, що вони вже відновилися. Пошкодження, щоправда, були не надто серйозні, але... Самі. Вони відновилися самостійно. Ніколи такого не було! Але про свою нову здатність робити це я вирішую подумати пізніше. А ще краще — розпитаю Суртаза за першої ж нагоди.

— Сер Алонт пішов, — коротко відповідаю я.

— Куди? — у голосі Альда чуються вкрадливо-насторожені нотки.

— Гадки не маю, — байдуже знизую плечима. — Він мені не доповідав.

— Чому не упокоїла?

— Тебе? — саркастично уточнюю я.

Альд мученицьки зітхає, не приховуючи свою думку про моє почуття гумору.

За час нашої розмови колишній підселенець уже встиг відновити ліву руку — усі кісточки на місцях та з'єднані напівпрозорими зеленими жилками-зв'язками. Тепер до його скелета підлогою котяться кістки тазу та ніг. Якби не відчуття втоми, це видовище здалося б мені кумедним, мабуть.

Гаразд, зроблю ласку і не вдаватиму з себе дурепу.

— Він був при своєму розумі, — мені навіть вдається піднятися в повітря без особливих зусиль. — Хоча той факт, що він тебе не вбив, цьому не надто відповідає, як на мене...

Альд хмикає, але не заперечує. Тазові кістки пірнають під мантію і, судячи з обрисів скелета, стають на місце.

— Але й мені допомагати він відмовився, — додаю я.

— Що ж, це було очікувано. Як він сприйняв свою нову форму?

Я потребую трохи часу, щоб коротко охарактеризувати своє враження. Втім, якраз головна характеристика цілком очевидна.

— Ну... він не надто зрадів, м'яко кажучи. Розлютився. А так... розгублений був, приголомшений, як мені здалося. Трохи ворожий, але коли я сказала правду, став спокійнішим.

— Хм... — задумливо видає колишній підселенець. — І яку саме правду ти йому сказала?

— Що ти діяв за моєю вказівкою, тож вбивати варто не тебе, а мене. Що зцілити його не вдалося б, тому вирішили спробувати хоч якось зберегти його для протистояння лиху, що зараз насувається на наш світ. І що тепер час для нього нічого не значить.

Правду кажучи, деталі розмови з сером Алонтом геть-чисто стерлися з моєї пам'яті. Залишилися загальні спогади та й… Все. Дивно. Адже й півгодини не минуло. Цікаво, а забудькуватість Альда не заразна, часом?

— Щодо останнього можна посперечатися, — з єхидним смішком повідомляє ліч, переходячи з лежачого становища до сидячого. — Я маю на увазі значення часу. Не всі умерці стабільні у довгостроковій перспективі.

— Не думаю, що ця новина його би потішила.

— Еге ж, хай потім буде несподіванка... — Альд замовкає на добрий десяток секунд, мабуть, зосередившись на зборі стоп. Кісточки з тихим шурхотом посідають свої місця. — Як він виглядав?

— Ну... як умерець, — я знову знизую плечима. — Дуже блідий, вени видно, чорні очі без білка та райдужки.

Мій співрозмовник мовчки киває, потім поволі оглядається і хитає головою, мабуть, вдосталь намилувавшись видом влаштованого погрому.

— Що ж, — задумливо каже він. — Сподіваюся, Алонт зможе утримати себе в руках.

— В якому сенсі?

— Протягом першого року свого посмертного існування приблизно половина умерців божеволіла, — голос Альда звучить сухо, навіть якось... холодно. Відсторонено. — Протягом другого — приблизна третина від решти. І тільки в тих, хто нормально переніс перші два роки, була надія на якусь стабільність розуму надалі. Якщо не гинули, звісно.

Мені знову згадується друг Альда. Рут — я нарешті згадала його ім'я. Який залишався при здоровому — чи відносно здоровому — розумі понад сімсот років. І те, з якою гіркотою колишній підселенець промовив останню фразу, наштовхує мене на думку: схоже, Альд теж його згадав.

— Але як так виходить?.. — мені раптом стає прикро за стихійних магів. — Чому стихійники мають так мало шансів на нормальне посмертя?

— Я міркував над цим... І дійшов висновку, що справа у магії.

— Це я вже зрозуміла, — я не приховую свого сарказму. — Хотілося б дізнатись, чому саме вона так впливає. Та й не зрозуміло, з чого раптом одні умерці швидко божеволіють, а інші тримаються до останнього?

— Я вважаю, що впливають здібності та певні риси характеру, — пояснює Альд. — Ну й традиції... обставини, звісно... У проміжок між розколом світу і появою Суртаза, якщо хтось і замислювався над тим, як зберегти розум у посмерті, то... Не мав потрібного інструментарію, так би мовити. Не знав, як підступитись до цього питання.