Глава 5. Хто сіє вітер, той збирає бурю

Дивно, але ніхто не перешкодив захопливому відмиванню кісток Альда та нашого одягу від крові. На все це ми витратили близько двох годин. Принагідно я вивчила заклинання, схоже на те, що бачила у виконанні Лінс, але з використанням води та без необхідності роздягатися. Те, що в моєму виконанні це заклинання мило все що завгодно навколо, окрім мене — то вже інша справа. Як сказав Альд — потрібна практика. Але весь цей час мені не давала спокою думка про сера Алонта, що без нагляду лежав у кімнаті поряд з кабінетом. А колишнього підселенця, здавалося, це зовсім не турбувало.

— Купол абсолютно непроникний, — відповів він мені, коли нарешті помітив моє занепокоєння. — Якщо хтось спробує пройти крізь нього з будь-якого боку, я про це дізнаюся.

І хоча сумнівів у правдивості слів Альда в мене не було, болісне тривожне передчуття продовжувало лоскотати ребра зсередини. У якому стані прокинеться сер Алонт? Чи збереже він розум? І якщо так, чи захоче взагалі з нами розмовляти після того, що з ним сталося? Думки про те, щоб просити його про якусь допомогу після такого тепер мені здавалися маячнею. Коли я робила вибір, то розраховувала на інший варіант... порятунку. Не настільки жахливий.

Але сталося так, як сталося.

І коли Альд нарешті оцінив результат очищення, як задовільний, я не без внутрішнього трепету полетіла за ним назад: через їдальню і потайний прохід — мій супутник при цьому знову прямо в польоті склався мало не навпіл — до кабінету, а звідти — до кімнати...

Де нікого не було.

Купол на місці, але колишнього коменданта під ним немає.

Схоже, Альд теж не очікував на такий поворот подій. Роздратовано зачинивши двері, він підлітає до межі захисного купола і швидко, але плавно слідує вздовж неї. Я застигаю віддалік, гадки не маючи, що робити.

— Замкни всі двері, — різко наказує ліч.

— Що? — наказ застає мене зненацька. 

— Зачаруй двері, кажу.

— Я не вмію.

Мученицьке зітхання промовисто виказує те, що цієї миті думає про мене колишній підселенець. Але замість звичної провини за чергову прогалину у знаннях, у моїх грудях раптом піднімається хвиля обурення. Е ні, цього разу я не збираюся почуватися винною.

— Ти ж сам казав, що бар'єр непроникний, — мені чесно хочеться втриматися від звинувачень, але не вдається. — І що відчуєш, якщо хтось спробує його перетнути.

Крижані пальці — вздовж хребта. Схоже, зараз сваритимемося ментально. Що ж...

— Так і є, — Альд вже облетів купол. — Межу ніхто й не перетинав. У роботі чарів немає жодних викривлень чи змін. А це означає — що?

— Що?.. — луною відгукуюсь я.

— Алонт все ще всередині, — похмуро відповідає ліч.

Я дивлюся на порожнечу, видну крізь золотисте сяйво купола і розумію, що геть забула про одну дуже цікаву здібність колишнього коменданта. Що ж, принаймні у своєму посмерті він зберіг вміння ставати невидимим.

— А він нас чув?

— Я вирішив, що звукова непроникність бар'єра нам не знадобиться.

Мені потрібно кілька секунд, щоб розшифрувати начебто знайомі, але вкрай заумні слова Альда.

— Тому ти й перейшов на мислезв'язок?

— Так. Мені потрібно, щоби ти мені підіграла.

— У чому?

Альд знову летить вздовж межі купола, цього разу, піднявшись трохи вище над підлогою. Мабуть, щоб оглянути вершину. Або вдати, ніби оглядає.

— А бар'єр ніхто й не перетинав, — колишній підселенець промовляє це вголос. При чому, до огидного самовдоволено. — Треба замкнути двері, щоб наш... мій піддослідний не вибрався з цієї кімнати непоміченим.

— Підіграй мені у сварці, — у ментальному ж голосі Альда я чую надто знайомий сарказм. — Це у тебе виходить просто чудово…

— Навіщо? — здивовано перепитую я. Прочитав мої думки, чи що?

— Комендант напевно захоче мене вбити, — сарказм в ментальному голосі колишнього підселенця змінюється чимось, схожим на дивні, злі веселощі. — І в цьому немає нічого дивного чи несподіваного. Я б навіть сказав — цілком природна реакція людини, що залишилася у відносно здоровому глузді після перенесених тортур. І розмовляти зі мною Алонт навряд чи захоче...

Мені теж треба щось відповісти Альдові вголос.

— Я... можу поставити охоронний контур, — мій голос звучить настільки боязко і невпевнено, що у власну приниженість та недолугість особисто я би повірила одразу та без вагань.

Мій співрозмовник зневажливо пирхає.

— А ти, на відміну від мене, йому нічого не зробила. Якщо не заважати на те, що прирекла його на муки, — єхидно додає він у моїй голові. — Але я маю сумніви, що такі деталі затрималися в його голові після смерті. А от найважливіше — те, що ти його не катувала — він напевно запам'ятав.

— Найважливіше — для чого? — думка Альда начебто й очевидна, але мій розум опирається спробам її осягнути.