Глава 2. Наказ є наказ

У пітьмі та тиші минає невідомо скільки часу, доки я не відчуваю якесь здригання. Немов кілька людей пробігли повз або кинулися до мене... або від мене. Незрозуміло. Але начебто поки що нічого зі мною не роблять — вже добре. Якщо я таки телепортувалася, то хто знає, куди мене закинуло з моєю вдачею. Раптом Суртаз зараз наводить лад на якійсь із прикордонних застав, а я впала комусь із місцевих на голову.

Мені згадується портрет, для якого я позувала зовсім недавно. Ікона. Якщо я справді дуже «вдало» телепортувалася, то цю подію напевно назвуть раптовим явленням пресвятої Шиз на допомогу тим, хто страждає і потребує захисту.

Від цієї думки мені стає смішно. Знову відчуття тремтіння чогось, на чому я лежу. Цього разу я розпізнаю кроки — розмірені й неквапливі, і до них додається ще щось... Щось на кшталт дрібного стуку, який я не можу почути, але чомусь відчуваю.

Суртаз?

Хоч би хто це був — він чи вона проходить повз. Мабуть, це на краще — з огляду на те, що я гадки не маю, де перебуваю.

Непомітно повертається слух. Перші звуки долинають як завжди — здалеку і ніби крізь товщу води. Чийсь голос. Я не можу поки що розібрати слова, та й звучить він настільки викривлено, що навіть не ясно — говорить чоловік чи жінка. Але з полегшенням я виявляю, що цей голос анітрохи не схожий на раніше почуте в Середньосвіті бурмотіння.

Нарешті, розпізнаю інтонацію — спокійний і впевнений наказ. Хтось коротко та чітко роздає комусь інструкції. Втім, їх виявляється небагато – голос швидко стихає.

За пару хвилин я чую шарудіння і ледве вловиме тремтіння підлоги або чогось, на чому там я лежу. Кроки – легкі та швидкі. Людина підходить до мене, завмирає на кілька секунд, а потім йде геть. Подивилась і пішла? Чомусь мені здалося, що це не чоловік. Від спроби зрозуміти, з чого раптом я так вирішила — якщо той же Меб вміє рухатися практично безшумно — мене відволікає тихий шелест і сухе похрускування поруч з моїм черепом. Якби була можливість рухатися, то я відсахнулася б від несподіванки, мабуть. Але відчуття тіла немає — тож схоже, що я валяюся безпорадною купкою кісток. І добре, якщо купкою, а не розсипалася по площі.

Чари слуху продовжують відновлюватися, і я чую слова якогось заклинання. Воно мені не знайоме, а от голос того, хто говорить — цілком.

Полегшення від того факту, що Альд нормально телепортувався і зараз знаходиться поруч, одразу змінюється тривогою. Ми обидва вибралися звідти, отже, скоро почнеться прочуханка. Чи, може, вона вже почалася, а я просто про це ще не знаю?

Я прислухаюся до слів заклинання. Ні, на упокоєння не схоже, здається. Цікаво, що він зі мною робить?

Відповідь я отримала швидко — у вигляді відчуття й усвідомлення новонабутої єдності з власною грудною кліткою та кістками тазу і кінцівок. Виходить, колишній підселенець спокійно та послідовно збирає мене докупи. Щоправда, незнайоме заклинання, що використовується для цього, трохи... насторожує.

Ох, Шизо, швидко ж ти забула, що взагалі готувалася до упокоєння. І начебто навіть з цим змирилася.

Еге ж, змирилася, а як же. Два рази. Може, він таки мене не вбиватиме? Раптом я ще знадоблюся?

Мені знову стає смішно, і цього разу вже вголос. Виявляється, до мене вже повернувся голос. А от зору ще нема. Альд одразу замовкає.

— Даремно збирав, — мої слова звучать якось дивно, незвично. — Краще б одразу упокоїв, та й все.

Цікаво, мені здалося, чи мій щойно набутий голос якось дивно тремтить… Ніби я нервую. Ніби він цілком достовірно передає мій внутрішній стан…

Кістки Суртаза, тільки цього мені бракувало!

— І не сподівайся, — пирхає колишній підселенець. — Так легко ти не відбудешся.

От і що він хотів цим сказати? З огляду на його втомлений, але загалом задоволений тон — начебто й не сердиться на мене. Але його спробуй ще зрозумій.

І тепер, коли я чую Альда і не страждаю від болісної луни його магічного речитативу у власній голові, то розумію, що ліч зовсім поруч. Практично впритул — чи то сидить, чи то літає десь... в головах ліжка — або на чому я тут лежу. 

Як колись — Кілір. 

Від спогадів про це внутрішню частину моєї грудної клітки охоплює липкий холодок.

Так, Шизо, тримай себе в руках.

— Альде, мені справді дуже прикро, я не хотіла... Це випадково вийшло. І пам'ятала ж про твоє попередження... — винувато бурмочу я, щоб остаточно з'ясувати, загрожує мені болісна загибель зараз чи все-таки колись пізніше.

І остаточно переконуюсь, що в моєму голосі дійсно є емоції. Не настільки яскраво виражені, як у думках, але все ж...

— Ти про що? — перепитує ліч.

— Ну... кристал.

— Який?

— Той, що ти мені дав.

Виникає довга пауза, під час якої взагалі перестаю розуміти Альда. В нього що, проблеми з пам'яттю? Це ж було всього… Хм, а цікаво, як давно це було? Хто знає, скільки часу я так провалялася. Але спитати про це не встигаю.

— А, ти про енергонакопичувач? — Альд питає це так, ніби він щосили стримується, щоб не розсміятися.