Глава 1. Перша зустріч

Вітаю, шановні читачі! Це восьма книга серії "Видатна особистість", і якщо ви не читали попередні сім — краще почніть з початку історії прямо зараз. Шукайте на моїй сторінці книгу з назвою "Ліч на стажуванні. Частина 1".

Дякую за увагу, коментарі та вподобайки ;)

***

Коли під нами обвалилася споруда, я навіть нічого не відчула. Ми залишилися висіти в повітрі на тій самій висоті, що й раніше. Лише загуркотіло щось унизу, і сплетений із ниток зеленуватий кокон навколо нас з Альдом раптом заволокло пилом. І без того нічого не було видно, а тепер... Втім, воно і на краще. Не так боязко висіти на висоті.

— Кепсько, — цідить мій супутник.

— Що зруйнувався Палець?

— Що?.. А... Так.

— Ну, пилюка, мабуть, швидко вляжеться...

Альд роздратовано шипить. Я відчуваю, як посилюється потік енергії, що передається йому від мене. За грудиною наростає тупий біль, поки — цілком стерпний. Але це тільки поки що. Мої сили теж не безмежні, а відновлювати їх у Середньосвіті — ще та задача, з розряду неможливих. Але я ловлю себе на думці, що за життя якось складніше було, чи що. Чи то я стала досвідченішою, чи то вплинула посмертна форма — тоненький струмок енергії все ж таки потроху мене підживлює. Звідки взявся — гадки не маю.

І відчувалося це якось дивно. Трохи інакше, ніж зазвичай. Але міркувати про можливі наслідки, висячи в повітрі на висоті приблизно у два десятки людських зростів над землею, було не дуже... приємно. Тому я піддалася спокусі та просто цього не робила.

— Якби проблема була тільки в пилу... — ліч зітхає.

Відмінне пояснення. Прям одразу все стало зрозуміло. Я знову прислухаюся до своїх відчуттів, але не можу зрозуміти, що змінилося довкола. Мабуть, моє мовчання виявилося досить красномовним, щоб Альд вирішив пояснити докладніше.

— Божевільне викривлення магічного фону. Настільки сильне, що сам світ вже не витримує. Жодного разу такого не бачив.

— Центр... наближається? – обережно питаю я.

— Так.

— Тобто Бліда Матір вже йде сюди?

— Схоже на те.

— А як ти її взагалі побачиш?

— Мені вистачить і відчуттів.

— І скільки ти збираєшся чекати?

— Скільки знадобиться.

— Знадобиться для чого?

— Для того, щоб ти повністю зосередилася на передачі енергії та припинила ставити дурні питання, — у голосі ліча чути саркастичну посмішку, яка, втім, не надто приховує відверте роздратування.

Я зітхаю і слухняно замовкаю. Потік енергії, що йде від мене до Альда, вирівнюється та трохи слабшає, але легше від цього не стає. Мої сили потроху вичерпуються, просто не встигаючи поповнюватися від слабкого струмка енергії, що надходить звідкись ззовні.

Схоже, доведеться брати кристал. Не хотілося б стати для колишнього підселенця тягарем у найважливіший момент.

От тільки на грудині Альда лежить моя права рука. Міцно зашнурована поясна торба — теж з правого боку на поясі. Розривати тілесний контакт зараз — сумнівна ідея, може розірватися зв'язок, тому...

— Що таке? — ліч несподівано чуйно реагує на мої спроби дістатися торби лівою рукою.

— Треба дістати кристал, — зосереджено бурчу я.

— Вже ослабла?

— Здається, хтось говорив про дурні питання, — мені нарешті вдається запустити ліву руку в темні надра торби, але намацати в ній потрібний артефакт поки що не виходить.

Замість відповіді на цю шпильку Альд запускає руку до кишені та витягує чималенький такий шматок темно-зеленого, майже чорного кристала. Не менше двох третин від первісного розміру — судячи з форми та розташування сколу, що відсвічує трохи світлішою зеленню. Простягає мені. Навіть навпомацки цей накопичувач енергії здається куди важчим та потужнішим у порівнянні з тим, що лежить в моїй торбі.

— О... дякую.

Мене охоплює дивне почуття, що однаково складається з подяки та підозри.

— Втратиш — упокою, — коротко коментує Альд свій несподіваний припадок щедрості.

І я чомусь йому вірю. Хоч і досі не розумію, навіщо він взагалі його мені дав. Міг би сам скористатися.

— А тепер зосередься, — додає колишній підселенець.

Тієї ж миті потік енергії, що йде від мене до нього, різко посилюється. Це супроводжується відчуттям, ніби хтось намагається відірвати мою грудину від ребер. Розуміння причини приходить саме собою, без пояснень. 

Схоже, зараз буде весело.

Зосередившись на підживленні від енергетичного кристала, я не помічаю, коли саме зелений кокон став прозорим. А тепер пил вже осів, і стало видно, наскільки змінився краєвид. Палець під нами — у руїнах, ніби хтось вирішив розібрати його по камінчику. Судячи з неквапливого просування скелетів та ворушіння деяких уламків — під руїнами похована частина піднятої Альдом нежиті. Ковзнувши поглядом далі — з висоти, до якої долітає не всякий птах — я бачу викривлену, ледь увігнуту широкою дугою сіру лінію горизонту. І центром тієї западини рухається… рухаються…