Інтерлюдія ІІІ

Порталу все ще не було. Жодного натяку — хоч до південно-західної арки вже рукою сягнути. Он, кожен висічений у камені завиток видно. Ще десяток-другий хвилин шляху, і вони зможуть торкнутися арки. Тільки туманний бар'єр позаду неї — дивного темного відтінку, ніби розплавлений свинець.

Ваан озирнувся. Однією з небагатьох речей, що подобалися йому в посмертній формі, був удосконалений магічний зір. Якщо чари правильно налаштувати, можна побачити багато цікавих речей. Наприклад, багряно-лілове сяйво. Воно пробивалося крізь сіру завісу чи то диму, чи то туману, чи то просто піднятого з землі пилу — далеко-далеко на горизонті. Колір був ясний, яскравий і чистий, але менш огидним від цього не здавався. Схоже, якась особливо могутня тварюка або…

Ліч відвернувся.

— Бліда Матір йде... Бережись... Бережи...

Багатоголосий шепіт увірвався до його голови, прошивши скроні розпеченою спицею. Цієї миті Ваан мимоволі зрадів тому, що вже мертвий — в умовах Середньосвіту такий потужний ментальний вплив його напевно вбив би. А тут — лише болісний лоскіт і відчуття, ніби в черепі мізки запеклись. Можна потерпіти.

Його супутники продовжували просуватися в напрямку арки. Лічі мовчки летіли попереду. Меб йшов за ними широким розгонистим кроком і теж не говорив жодного слова, похмуро дивлячись під ноги. Перекинута через його плече Лінс бовталася із заплющеними очима, міцно стиснувши в кулачках два кристали-накопичувачі. У Ваана була ще пара, отримана від Суртаза. Про всяк випадок. І не виключено, що нагода їх використати незабаром з'явиться, оскільки чарівниця поспіхом відновлювала сили та поглинала енергію з дивовижною швидкістю. Якщо колишній комендант так і не зможе створити портал, надія буде лише на неї.

Але з кожною хвилиною вірогідність успішної допомоги ззовні зменшувалась. Магічний фон Середньосвіту і за кращих часів більше нагадував старе діряве решето, ніж щільну і міцну тканину всесвіту. А зараз він викривився настільки, що це впливало на сам світ.

Купини та ямки виникали там, де мить тому їх не було, Це вже нікого не дивувало — лише Меб цідив крізь зуби чергову лайку, коли натрапляв на несподівану перешкоду. Лічі взагалі летіли та не звертали уваги на такі дрібниці. Ваана це не дивувало. Його безсмертні родичі напевно зараз значно стурбованіші тим, що відбувається з ними самими.

Він і сам це відчував.

Наче його потроху огортала магічна порожнеча, що жадібно вбирала будь-яку крихту енергії. Звісно, Середньосвіт і раніше був зовсім не дружнім до магів, і постійний відтік енергії в ньому — звична справа. Але не настільки ж… Ваан відчував, що кожен рух потребує значно більше зусиль, ніж у нормальних умовах. Авжеж, якщо магічний фон того світу, де йому було поблажливо подаровано безсмертя, можна було вважати нормальним.

У Ваана навіть не було часу звикнути до свого нового положення. Помер – повстав – уперед, на подвиги. Допомагати своєму непроханому провіднику в посмертя виконувати завдання, зміст якого зводився до глибокодумного «Просто подивись, а далі розберешся». Втім, за час недовгого знайомства з Суртазом, чорнокнижник вже встиг зрозуміти, що для Першого Некроманта таке завдання цілком типове. Мовляв, самі собі ладу дасте, не малі вже. 

Але що Ваан точно помітив — наскільки це завдання не сподобалося Альдові. Він не заперечував і не сперечався, але щось невловимо змінилося в його поставі, а аура стала настільки щільною, що чорнокнижнику на мить здалося — зараз щось трапиться. Та обійшлося. Хоча до найближчого місця для телепортації на околиці столиці цей ліч дійсно летів, ніби ошпарений.

Можливо, завдяки цьому й встигли. Прикро тільки, що не вдалося розпитати збожеволілу зрадницю. Вона ж напевно не одна така. Думки про це викликали у Ваана глухе роздратування навпіл з безсилою злістю. Навряд чи ці виродки обмежувалися тільки вогнемагами... Недарма останніми роками ходили чутки про зникнення чарівників. Та якими роками! Десятками років. Він такі розповіді ще в глибокому дитинстві чув, і вони вже тоді не були якоюсь дивиною.

Ваан пильно подивився на порожню телепортаційну арку. Невже Старий таки примудриться створити стабільний портал? З кожною хвилиною в це вірилося все менше... Та що казати, в голові чорнокнижника досі не вкладався той факт, що їхній суворий, простий і надійний, наче скеля, комендант виявився зовсім не тим, ким усі ці роки здавався.

— Зачекаємо тут. Гадаю, біля самої арки нам поки що нема чого робити.

Всі мовчки зупиняються і, не змовляючись, розвертаються в різні боки, щоб ніщо з навколишнього недружнього світу не застало невелику команду зненацька. Але сірий простір навколо здається настільки тихим і неживим, що це непокоїть сильніше за цілу армію блідих потвор.

Судячи з тону, ліч, що віддав наказ, навіть не сумнівається у своєму праві наказувати. Ваан пригадав, що його звуть Сат, здається. І це – дядько Меба. Не те щоб чорнокнижник сам хотів командувати... Але усвідомлення власного вищого статусу при меншому прижиттєвому і посмертному віці викликало щось схоже на злі веселощі. Тепер Ваан розумів Шиз значно краще, ніж йому самому хотілося б.

— Ну як, легше?

Другий ліч, імені якого Ваан не те щоб не пам'ятав, а навіть і не знав, вже встиг підлетіти до Лінс, що так само бовталася на плечі у Меба.

— Так, — коротко відповідає та. — Але кристали вже порожні.

Почувши цю відповідь, чорнокнижник поліз до кишені та віддав чарівниці останню пару артефактів. 

— Тримай. Більше немає.

— Дякую.

Лінс піднімає голову і розплющує очі, щоб акуратно обмінятися кристалами та випадково не випустити їх. Під час вимушеного дотику Ваан встигає помітити на обличчі чарівниці швидкоплинну тінь чи то гіркоти, чи то огиди. Мертвий чорнокнижник подумки похвалив себе за те, що не пішов наперекір пораді Альда і все-таки вдягнув пальчатки. Без них і йому самому, мабуть, було б гидко.

Думка про зарозумілого зануду знову змусила Ваана озирнутися на Палець, що залишився далеко позаду. Авжеж, втішало, що Альду вистачило здорового глузду не змушувати його залишатися там. Але вчинок Шиз... Ні, її чорнокнижник не розумів. Втім, деякі здогади стосовно причини цього були, але то вже їхня справа. Ваан поставлене завдання майже виконав, а виправданням перед Суртазом будуть слова його найстаршого учня. Мовляв, розцінив, як вказівку йти звідти. Ось і...