Глава 16. Коли порятунок — лише півбіди

— Я так розумію — нам туди.

Не ясно, питає Сат чи сам стверджує це, але рішучий ривок у вказану сторону переконує мене у другому.

Вилазка до Середньосвіту проходила набагато легше, ніж я очікувала. Ніж ми всі очікували. І це неймовірно нервувало. За негласним рішенням, одностайно й мовчки прийнятим за пару хвилин до телепортації, саме Сат очолив нашу невелику рятувальну команду.

І тепер ліч летить попереду. Тримаючи одну руку в бойовій формі, він майже безперервно бурчить про те, що ніколи не бачив ці місця такими безлюдними. Меб, що йде слідом, вважає за краще мовчати, уважно оглядаючи околиці. Загалом, я роблю те саме, але ні звичайний зір мага води, ні мій магічний не дозволяє виявити хоча би щось схоже на двох дівчат. Або хоча б одну. Або просто хоча би щось живе. Пару сколопендр, що майнули на горизонті, до уваги ми не брали. Шим летить останнім, на ходу гортаючи свою пошарпану книжечку із записами. Мілеха більшістю голосів було вирішено залишити у селищі вогнемагів, хоч він і намагався протестувати. Звичайно, його щити нам би не завадили, але не ціною життя канцеліара. Та й Сат резонно заперечив, що раптовий мертвар за спиною — сумнівне задоволення в оточенні блідих потвор.

От тільки блідих якраз і не було, крім двох сколопендр вдалині. Над нами нависало сіре небо, під нами розстилалась сіра земля, а навколо були розкидані посірілі кістки. Лише Палець чіпляв погляд, але... Спогади про недавнє минуле змушували мене щоразу відвертатися від будівлі, що стирчала на горизонті. Сіра безмовність — якщо не звертати уваги на бурчання Сата і шелест книжки Шима — тиснула на нас з усіх боків. А ще витягувала сили. Потроху, крапля за краплею. Відновити їх у Середньосвіті можливості не було. Звичний магічний фон тут викривлявся, а подекуди взагалі був геть-чисто відсутнім.

Я відволікаюся від своїх думок, помітивши, що Сат раптом завмирає на місці. Він скидає руку, закликаючи нас зробити те саме, і ми підкоряємося мовчазному наказу.

— Що? — коротко питає Меб позаду мене.

— Контур, — коротко відповідає Сат і опускає голову, ніби розглядає землю перед собою. — Начебто нічого небезпечного, просто вартовка.

Я дивлюся на землю, але нічого не бачу. Схоже, з такими чарами мені ще не доводилося стикатися.

Поки я міркую про це, Шим підлітає до Сата і зависає в повітрі поряд з ним.

— Тут не лише вартовка, — після недовгих роздумів заявляє він, — ще вплетене маскування.

— Не схоже на блідих.

— Згоден.

— Деактивуємо?

Шим пирхає і, сховавши книжечку, просто перетинає невидимий кордон чарів. Нічого не відбувається.

— Нормально все, — каже він. — Ці чари не варті того, щоб витрачати на них час та сили.

— Як скажеш.

Сат знизує плечима і знову прямує вперед. Шим чекає, поки ми з Мебом вирушимо наступними, і лише після цього слідує за нами. Озирнувшись назад, я бачу тонку та бліду фіолетову лінію на землі. Дивно, як Сат взагалі її помітив.

За кілька хвилин виявилася друга — трохи товстіша і яскравіша. За нею — третя, вже добре помітна серед сірої пилюки. Коли з'явилася четверта лінія — яскрава і чітка — Сат вирішив зупинитися і знову порадитись з учителем. Цього разу й Шим довше вдивлявся у пронизливо-фіолетовий розчерк на землі.

— Може, варто таки зняти?.. — тепер це питання вирішую поставити вже я.

— Може й варто... — голос старого ліча звучить задумливо. — Тому що тут вже додано щось...

Він не встигає домовити – контур зникає.

— Дуже цікаво...

Сат і Меб відразу ж озираються, але я дивлюся лише в одному напрямку — у бік Пальця. На півдорозі до нього повільно проявляються три аури. Дві належать лічам — Альду, чию ауру я не сплутаю з жодною іншою, і якомусь мертвому некромагу, який за життя, схоже, був чорнокнижником. Отруйно-зелене свічення навколо нього раз у раз спалахує фіолетовим. Третя ж аура належить ослабленому магу вогню. Згодом з'являються обриси фігур, і невдовзі я бачу Лінс. Вона жива!

Мене охоплює радість і полегшення, але слідом накриває усвідомлення, що зараз на мене чекає дуже неприємна розмова з одним вкрай роздратованим лічем. А судячи з палання його аури, те роздратування — це найм'якша і найстриманіша емоція з усіх, які він може зараз відчувати. Цікаво, що йому сказав Суртаз?

— Овва... — розгублено тягне Меб.

— Ага, він таки з'явився, — з шелестливим сміхом відгукуюсь я.

— Та я не про те...

Тривога в голосі магу води мене насторожує. Кинувши косий погляд на нього, я помічаю на його обличчі... Смуток?

— Щось трапилося? — мабуть, краще мені спитати прямо.

— Лінс ледь жива. А Ваан взагалі помер.

Простеживши за його поглядом, я дивлюся в бік групи, що видніється попереду. Скелет — жіночий, судячи з одягу, лежить на землі. Навряд чи це Ваан, мабуть — Сідда. Подумки запхавши мстиве задоволення куди подалі, я помічаю калюжу чорної крові навколо неї.

Теж навряд чи його. Залишається тільки невідомий ліч, який ніби спеціально прямо зараз повертається до нас спиною і відходить на кілька кроків. Альд же, зі своєю бездоганною поставою, висить в повітрі та височить над усіма кістяним бовваном в мантії.

Меб вже біжить до чарівниці. Я прискорююсь, щоб встигнути за ним, а дорогою розмірковую про те, що подорож з Суртазом на користь Ваану явно не пішла. Втім, як знати, адже він таки зумів стати лічем. Щоправда, враховуючи його пригнічений стан після загибелі Кіт, чи на радість йому це піднесення? Не здивуюся, якщо Суртаз просто використав його для втілення своїх далекосяжних планів.

А я ще й ревнувала, так. Треба буде поговорити з ним пізніше, як виберемося звідси. Раптом зможу чимось допомогти чи якось підтримати.

Тим часом Лінс вже ховається в обіймах Меба, Сат із Шимом та Вааном спостерігають за околицями, а Альд...

Альд зі схрещеними на грудях руками все ще безмовно висить в повітрі. Я відчуваю його погляд — ніби він поставив на мої плечі одне з крісел із вітальні свого будинку з внутрішньої схованки.