Глава 15. Вимушені хитрощі

— Ну й котись собі... 

Буркнувши це, Меб різко розвертається та виходить з кімнати. При цьому він ледве не відштовхує Шима — старий ліч встигає відлетіти вбік сам, але одразу ж повертається на місце. Мабуть, щоб убезпечити відхід розлюченого мага води — хто знає, що може прилетіти йому в спину. Але Альд ніяк не коментує різку відповідь Меба. Натомість він відгинає комір своєї мантії та запускає руку за пазуху. За секунду колишній підселенець дістає кристал телепортації.

Лише тепер я остаточно і безповоротно усвідомлюю, що Альд не жартує. Він не збирається нам допомагати. У моїй черепушці дзвенить порожнеча, але слідом її заповнює розуміння, що в мене залишилося лише кілька хвилин, якщо Альд вирішить відкривати портал прямо тут. Треба використати цей шанс, щоб спробувати переконати його. Лінс потрібна допомога, і кожна зайва хвилина — проти нас, у цьому я не сумніваюся. Як і в тому, що без допомоги цього зарозумілого зануди та боягуза наш похід до Середньосвіту справді буде самогубством.

— Шиме, поспостерігай за Мебом, будь ласка... щоб він не накоїв лиха, — прошу я, сподіваючись, що старий ліч правильно зрозуміє натяк і просто залишить нас наодинці.

— Добре, — обережно відповідає Шим. — Я буду поблизу.

Альд хмикає, але знову нічого не каже. Старий ліч причиняє за собою двері. Одночасно з їхнім клацанням хрумтить зламаний кристал — колишній підселенець кидає його на підлогу поряд з одним із центральних ліжок. І без того непрості гарячкові спроби підібрати потрібні слова тепер ускладнюються ще й дратівливим потріскуванням вирви майбутнього порталу.

— Еге ж, все-таки у них тут немає захисту... Добре, — задоволено заявляє Альд. Його голос звучить впевнено, спокійно і навіть певною мірою заспокійливо. — Якщо ти збираєшся просити мене залишитися, говорю одразу — це марна трата твого часу. Його в тебе й без цього небагато.

— Чому? — питаю я, сподіваючись, що Альд не стане вдавати, ніби не розуміє мого запитання.

— Тому що я не хочу втрачати своє тіло, не пробувши в ньому й кількох днів.

Вдавати нерозуміння він не став, але відповідь… Знову цей занадто знайомий, нескінченно терплячий тон, яким колишній підселенець звик пояснювати мені речі, очевидні з його точки зору. Ця причина справді очевидна, але і я просто так здаватися не збираюся.

— Я розумію, але... Невже все настільки безнадійно?

— Безнадійніше, ніж тобі здається.

— Але ж ти...

— Тому я пропоную повернутися до Суртаза і тобі. Разом зі мною.

Слова Альда для мене — несподіванка. І тим мерзеннішим є відчуття того, як десь глибоко в моїй душі починає тихенько ворушитися…

Малодушне бажання втекти.

Я ж легко можу вдати, що потрібна в іншому місці. Не говорячи про те, що ось так, без підготовки, ломитися до Середньосвіту — невиправданий ризик для мене, як для намісниці Суртаза у своєму світі. Не просто ризик — вірна загибель. 

Ох, Шизо, чи не робиш ти зараз помилку, про яку потім пошкодуєш?

— Я ж бачу, що ти сумніваєшся, — ліч підлітає і зупиняється поруч, майже впритул, дивлячись на мене зверху вниз. — Я розумію, що вона твоя подруга. І що в тебе достатньо хоробрості та сили волі, щоб вирушити на її порятунок. Але... — тихо додає він, — на те й може бути розрахунок.

— Ти про що?

— Про те, що Лінс може бути не випадковою жертвою, а навмисно вкраденою — для принади.

У мене виникає дивне почуття: ніби моя черепушка — діряве решето, а слова Альда — вода, що проливається крізь нього. Через це зміст його слів начебто й має бути зрозумілим, але чомусь не затримується в моєму розумі. І що чіткіше це відчувається, тим ясніше я розумію: за всієї видимості вибору — у мене його немає. Якщо я не прийду на допомогу Лінс, то ніколи собі цього не пробачу. Тож, відповідь очевидна.

— Навіть якщо так, це нічого не змінює.

— Невже ти не розумієш, що твоя загибель послабить захист нашого світу? Послабить Суртаза, — у голосі колишнього підселенця лунає розпач. Хоча, крізь тріск порталу ще й не таке може здатися.

— А загибель Лінс послабить мене, — твердо відповідаю я. — Якщо ти боїшся, поверни мені Перстень і йди... до Суртаза. Сама розберуся.

Шиплячий сміх Альда і погляд на портал, що майже стабілізувався, раптово мене заспокоюють. Ще півхвилини, і не буде жодних сумнівів, і залишиться лише один правильний варіант, яким би хибним він не був.

— Так, я боюся, про що тобі, загалом, сам і сказав, — каже колишній підселенець. — А ти, схоже, нарешті перестала вважати мене кращим, ніж я є.

З цими словами він відвертається до вирви телепорту.

— Перстень... — нагадую я.

— Суртаз відправив мене за ним, — голос Альда стає зневажливо-байдужим. Таким, яким я чула його протягом перших тижнів нашого спільного існування. — Тому…

Не обертаючись, колишній підселенець знизує плечима і прямує до овального отвору порталу, що вже остаточно розкрився. По той бік я бачу порослий лісом берег річки та... густий чорний дим над ним. Що там відбувається? І де це взагалі? Зусиллям волі я стримую свої почуття. Не можна відволікатися. Там Суртаз, він розбереться. І Альд, он, теж повертається. Якщо вони не впораються, то й від мене користі не буде.

— Ти помітно зросла над собою за такий короткий час, але так і залишилася тим самим упертим, ідеалістичним і норовливим дівчиськом... — крізь потріскування до мене долинає задумливий голос ліча. Він висить у повітрі перед порталом спиною до мене. — Прикро.

— Якби не мої упертість, ідеалістичність і норовливість, як ти кажеш — тебе б тут не було.

— І те вірно. Прощавай, Шиз.

Альд не залишає мені часу на відповідь. Він пролітає крізь портал, і тільки-но його ідеально рівна спина видніється по той бік, овальний отвір з тріском звужується та зникає. Тепер я сама. Наодинці з гіркотою, що незрозуміло звідки взялася.

Лише за пару секунд після цього відчиняються двері, і за порогом видніється Шим. Цікаво, він почув щось із нашої розмови? Хоча, яка вже різниця...