Глава 14. Зиск і втрата

Поки я нарешті усвідомлюю новину, Альд вже здіймається у повітря зі своєї лежанки.

— Яка несподіванка... — саркастично заявляє він. — І хто тобі повідомив?

— Мілех, — бурчить Меб. Поглядом від відчайдушно метушиться по кімнаті, ніби в ній може бути підказка, куди могла піти Лінс. — Він спитав, чи не зі мною вона. А коли дізнався, що ні, то злякався... І сказав, що з ним її теж немає. Кудись поділася.

— Це як — кудись поділася? — тепер вже питаю я. — Вона ж з ним і з Шимом була, кудись їх вела. До коменданта, здається.

— Була... — погоджується маг води. Кілька секунд він масажує перенісся, а потім чомусь починає розгортати один з пакунків. Усередину вкладений теплий одяг незрозумілого походження, на вигляд — начебто жіночий. — Була — та спливла...

— Я не можу з нею зв'язатися. Можливо, це дія місцевих чарів, але я б на це не надто сподівався, – раптово заявляє Альд. — Якби вона була десь поряд, то я її хоча б відчув.

Мені згадався мислезв'язок під час розмови з Альдом та Сатом. Альд тоді доволі вільно ним користувався, чари йому не заважали. Тобто, Лінс вже десь за межами селища? Або… Від розуміння цього у мене починають трястись руки, а здавлені страхом ребра нібито от-от захрумтять.

— Гадаєш, я би так нервувався, якби вона просто пішла погуляти та була десь поряд? — скидається Меб. — Лінс непогано знає ці місця, і якщо щось дійсно трапилося, то це через місцевих.

— Заспокойся, — наказує ліч. — Кидаючись на оточуючих, ти її точно не знайдеш. Тим паче — на мене, — вкрадливо додає він, запускаючи руки до кишень своєї мантії.

Меб стискає щелепи та завмирає, зло дивлячись на Альда, але це триває лише мить, після чого маг води знову повертається до перебирання вмісту пакунка. А я спостерігаю за ними та не знаю, що робити. Потрібно шукати чарівницю. Але як? І де? Не зрозуміло навіть, де саме Лінс бачили востаннє. Точніше, Меб може і знає, але поки що не поспішає цим ділитися.

— В тебе є якась її особиста річ? — несподівано питає ліч.

— Навіщо тобі?

— Не впевнений, що зможу знайти за аурою. В такому випадку легше налаштуватись за допомогою особистої речі того, кого шукають.

— Ти дійсно можеш знайти Лінс? — питаю я і відчуваю, як хватка крижаних пазурів страху на моїх ребрах трохи слабшає.

— Я можу спробувати її знайти, — виправляє мене Альд. — Але нічого не обіцяю.

— Як ти її шукатимеш?

— Використаю Підвіску Всезнання.

Меб знову завмирає, але цього разу дивиться на ліча з недовірою. Мабуть, не тільки мені знайома ця назва. Але, на відміну від мага води, я охоче вірю, що Суртаз міг довірити один зі своїх артефактів Альдові. А тепер ще й зрозуміло – який саме.

— Волосся підійде? — похмуро питає Меб.

— Ідеально.

Маг води лізе за пазуху і дістає... Спочатку мені здається, що це якась лялечка у сукні. Але коли він простягає цю річ Альдові, то розумію, що це якось хитро зв'язане пасмо вогненно-рудого волосся. Згорнута зверху петля нагадує голову людської фігурки, нижче — щільний вузол-тулуб з дрібними вузликами-ручками, а під ним — розпушений кінчик-спідниця.

Витягнувши ліву руку з кишені мантії, Альд двома скелетованими пальцями — чи то обережно, чи то гидливо — бере фігурку, а слідом з правої кишені дістає довгий ланцюжок, на кінці якого бовтається підвіска, за формою схожа на маленьку округлу клітку. Що всередині – мені не видно.

Підвіска звисає з пальців Альда і спочатку бовтається, ніби маятник, з боку в бік. Але вже за десяток секунд зависає нерухомо, а потім поволі починає повертатися навколо себе. Оборот ліворуч, оборот праворуч, три оберти ліворуч, один — праворуч, один — ліворуч, два — праворуч... У цих рухах немає нічого спільного з випадковим провертанням звичайної підвіски. Артефакт крутиться так, як сам вважає за потрібне.

Меб спостерігає за цим і, здається, навіть затамовує подих. Якби я була живою, то напевно поводилася б так само. Тому ми разом здригаємося, десь за хвилину Альд видає звук, схожий одночасно і на хрип, і на шипіння.

— Я не знаю, де саме знаходиться Лінс, — похмуро повідомляє ліч.

Маг води хмикає так, ніби він і не сумнівався у такій відповіді.

— Але точно можу сказати, що вона жива і… Не в цьому світі.

— А де?

Я розумію, наскільки безглузде моє питання з огляду на попередню фразу Альда, але не поставити його не можу.

— Моя відповідь вам не сподобається, — ліч видає холодний смішок, ховає ланцюжок з підвіскою до кишені, а лялечку простягає Мебові. — Мені здається, вона у Середньосвіті.

Усередині мене щось обривається. Чому? Як вона взагалі туди потрапила?

— Дурний жарт, — маг води обережно ховає фігурку назад за пазуху.

— А я й не жартую, — похмуро відповідає Альд. — Місцевість довкола — характерно нежива. І поряд є бліді.

— Хочеш сказати, вони її не чіпають? — недовірливо питає Меб. Він навіщось витягає з пакунка довгий плащ, згортає його в товстий джгут та зав'язує навколо талії прямо поверх своєї теплої куртки.

— Так, не чіпають.

— Альде, ти думаєш, її збираються?..

Я не наважуюсь закінчити фразу, бо розумію: якщо її справді викрали, то саме для того, щоб перетворити на чергову цикаду.

— Якщо принцип створення нового виду блідих справді такий, яким видається нам, — тихо відповідає Альд. — Виходить, що так.

Двері до кімнати відчиняються, над порогом зависає Сат.

— Не знайшли? — не звертаючись ні до кого конкретно, питає він.

Мабуть, Мілех і з ним зв'язався. Загалом, логічно, адже Сат начебто збирався на поверхню. І міг би перехопити чарівницю, якби та теж вирішила піднятися на поверхню.

— Лінс? — перепитує Меб і одразу хитає головою.

— Халепа, — глибокодумно видає ліч. — Мабуть, треба оглянути заставу. Залучити місцевих.

— Вони й пальцем не ворухнуть для її пошуків, — у голосі мага води чується стільки втоми й гіркоти, що мої відсутні нутрощі стискаються від нескінченного співчуття до нього.