Глава 13. І знову розмови

Сат різко зупиняється і завмирає, судячи з повороту голови — дивлячись у наш бік. І деактивує бойові чари — його руки набувають звичайного вигляду.

— У будь-якому разі, якщо виникнуть проблеми з орієнтуванням, — тим часом продовжує Альд, — використаю артефакт Суртаза.

— Перстень, який ти в мене відібрав? — відсторонено цікавлюся я, спостерігаючи за поведінкою Сата. А той, своєю чергою, спостерігає за нами. Принаймні, мені так здається, бо він нерухомо висить у повітрі. Хоча, може когось чекає? Колишній підселенець, схоже, не помічає моєї відстороненості, адже мій голос звучить так само, як і завжди.

— Ні, не Перстень, — у голосі мого співрозмовника чуються нотки самовдоволення.

— А що тоді?

— Побачиш, — єхидно відповідає цей поганець. А за секунду додає: — Або ні.

Сат нарешті вирушає нам назустріч. Повільно і плавно він пливе над підлогою печери, через що Альд — нарешті — звертає на нього увагу — я розумію це по крижаних пальцях, що ковзають уздовж мого хребта.

— Ти його знаєш?

— Так. Дивно, що ти його не знаєш. Це ж Сат, дядько Меба.

— Ага, зрозуміло, — голос Альда звучить невпевнено. — Я його кілька разів бачив, і то — мигцем, щоб не видати себе. А тепер вдаймо, що я його не знаю.

— Як скажеш, — покірно погоджуюсь я, хоч це й здається мені дивним. 

Він же не раз бачив Сата ще під час перебування моїм підселенцем. Треба розпитати його про це пізніше, як буде час. А поки що... Легше погодитися, мабуть.

— Так дійсно буде легше, — схоже, цей поганець знову читає мої думки. — І краще, щоб ніхто не знав про те, що я деякий час був... прив'язаний до Меба. Хоча підозрюю, що до твоїх планів це не входить.

— Який ти здогадливий, — мені не вдається утриматись від сарказму.

— Шиз, — голос Сата, що підлетів до нас, звучить здивовано, — ти ціла.

— Як бачиш, — мені не вдається стримати смішок.

Альд безмовно схрещує руки на грудях, а його постава, здається, за рівністю, демонстративністю та величчю може посперечатися з височенною кам'яною стіною печери за його спиною.

— Це Альдауар, — я поспішаю представити колишнього підселенця, перш ніж ситуація стане напруженою.

— Так, я помітив, що у тебе з'явився... — у голосі Сата вловлюється чи то сарказм, чи навіть глузливість. Але кінець фрази я не чую через слова Альда мислезв'язком.

— Він молодше і мав назвати своє ім'я першим.

Що ж, я зробила все, що могла. Хоча ні, ще не все.

— А це — Сатуар, — слідом додаю я, поспіхом намагаючись збагнути, як би так не допустити неминучого конфлікту між цими двома лічами. Бо один з них — надзвичайно зарозумілий і занудний поганець, а другий чхати хотів на формальності та за словом до кишені не лізе.

— Сатуар Кодіон Атт Суар, — капюшон ліча трохи хитається, мабуть, позначаючи вітальний кивок.

— Альдауар Ніктур Неззерак Ріхс, — після невеликої паузи відповідає Альд. Солідно так, із розстановкою.

Ох, невже обійшлося?

— Не пригадую такого імені у реєстрі безсмертних, — одразу видає Сат.

Схоже, я рано зраділа.

— На це є причини, — відрізає колишній підселенець.

— Не сумніваюся.

За тоном Сата цього і не скажеш. Впевнена, Альд теж уловив підозру. Схоже, не уникнути мені розпитувань... З іншого боку, а чи повинна я відповідати?

— Де решта? — вирішивши нагадати про себе, я обережно вклинююся між двома лічами. — З ними все гаразд?

— Так, — капюшон Сата знову похитується. — Ми доволі швидко вибралися на поверхню, а там нас вже зустріли.

— Хто?

— Маги вогню, — ліч знизує плечима. — Не сказати, що вони були нам дуже раді, але й ворожості не було — і добре. Принаймні так вирішив Шим.

— А Лінс?.. — трохи тихіше уточнюю я.

— Складно сказати... — тон ліча стає задумливим. — Ті, хто нас зустрічав, вдали, що її просто немає. Її навіть не врахували під час розміщення. Щоправда, Меб одразу це виправив.

— Як?

— Заявив, що він — високий, і йому треба два місця, — зі смішком відповідає Сат. — І заявляв він це так голосно і переконливо, що місцеві махнули рукою і просто виділили нам цілий будинок, щиро побажавши розміщуватися, як ми захочемо.

Саркастичний тон ліча не залишає сумнівів у тому, що це побажання це було дійсно від щирого серця. І байдуже, що тільки через те, щоб невгамовний чужинець заспокоївся і замовк.

— Виходить, нам теж треба десь розміщатися...

Від думки про те, що зараз доведеться кудись летіти, когось шукати, заповнювати якісь документи мені різко стає недобре. Й одразу виникає малодушна ідея звалити це все на Альда.

— Думаю, Мілех з цим розбереться, — одразу заявляє Сат, недбало махнувши рукою. Я мимоволі радію тому, що він не в бойовій формі. — Виявилося, що місцеві його добре знають, хоч і дуже здивувалися, коли побачили.

І не встигаю я поставити наступне запитання, як Сат його передбачає.

— І поки він це вирішуватиме, гадаю, ніхто не буде проти, щоб ви... — він наголошує на останньому слові, — побули у нас, — ліч кивком вказує кудись далі вулицею. — Тринадцятий будинок з лівого боку, не помилитеся.

— А ти?..

— А в мене в планах невелика... прогулянка, — зі смішком відповідає Сат.

Його руки знову охоплює отруйно-зелене сяйво, пальці подовжуються і перетворюються на примарні батоги. Що ж, з огляду на те, що назовні вже світло і цикад багато, стає цілком  зрозуміло, чим саме буде зайнятий ліч. З шиплячим смішком я скидаю руку в прощальному жесті, сподіваючись, що Альд за моєю спиною не скаже і не зробить нічого провокуючого. Обійшлося — Сат хитає каптуром на прощання і пролітає повз нас до сходів нагору. Ми ж летимо у вказаний ним бік, придивляючись до будівель ліворуч.

— Що ж, тепер зрозуміло, звідки у Меба звичка ігнорувати правила та загальноприйняті норми, що йому не подобаються, — приблизно за півхвилини заявляє колишній підселенець. — Але тішить те, що у його дядька достатньо здорового глузду, щоб не йти на відкритий конфлікт.