Глава 12. Те, що сховане від чужинців

Коли вщухає тріск полум'я і згасає вогняний купол, моєму погляду відкривається просторий майданчик. Переді мною м'яко тліють кістки у вогнищі з сірого каміння, а над головою — пітьма. Снігу на кам'яній підлозі нема, з чого я роблю висновок, що ми знову в печері. Каміння нашими ногами виглядає гладким, зі слабко вираженими нерівностями — настільки згладженими, що здаються відполірованими. Мені спадає на думку порівняння з витоптаним простором навколо портальних арок у моєму світі.

— Що ти бачиш? — не витримує Альд.

— Здається, печеру, — рівно відповідаю я. Мені чомусь не хочеться порушувати місцеву тишу.

— А можна трохи докладніше? — єхидно цікавиться колишній підселенець.

— Дуже простора печера, не видно ні стелі, ні стін... Кам'яна підлога і багаття, що ледве тліє.

Все ще стоячи на колінах поряд з багаттям, я демонстративно кручу головою, а потім знизую плечима, показуючи, що далі тут нема чого описувати.

— Хм... Виходить, я бачу те саме, що й ти, — задоволено оголошує ліч. — Якщо так піде й надалі, то я буду не настільки безпорадним, наскільки побоювався.

— Рада за тебе.

Втрачати перевагу над Альдом було трохи прикро, але хто ж мене питає. Замість того, щоб вигадувати якусь уїдливу відповідь, я уважніше придивляюся до навколишнього простору.

Печера мене не те щоб лякає, але дуже насторожує. Чи то настільки величезна, що не видно ні стелі, ні хоча б однієї стіни, чи то зачарована якоюсь магією, подолати яку не допомагає навіть залишена вогнемагом мітка. І я гадки не маю, який з цих варіантів імовірніший.

— Є ідеї, куди йти?

Альд вже піднявся в повітря, і його вкрадливе питання відволікає мене від роздумів. У його словах відчувається якась каверза, тому я витрачаю трохи часу на міркування над відповіддю. І ловлю себе на розумінні того, що саме змінилося в поведінці колишнього підселенця.

Він звик, що будь-якої миті може змусити мене робити те, що йому потрібно — задавивши вагою знань або просто перехопивши контроль над тілом. А тепер, коли ми незалежні, через багато всякого пройшли та ще й начебто маємо умовно рівний ранг, як учні Суртаза... Альд не знає, як зі мною поводитися.

І я не знаю, як поводитися з ним.

Підкорятися йому не хочеться. Ворогувати чи бути суперниками — тим паче. А з огляду на безмежне самолюбство колишнього підселенця...

— Мабуть, покладуся на твій досвід і чуття, — відповідаю я після роздумів, серед яких не було жодної думки щодо вибору напрямку.

Це чутливий удар по моїй гордості, що нещодавно звідкись узялася та зникати не хоче. Але зраз можна й потерпіти. Альдові потрібна моя довіра та покора, чи не так? Тож, хай потішиться. Та й ідей щодо напрямку руху в мене все одно немає.

Альд хмикає, але нічого не каже. Натомість він повільно повертає покриту каптуром голову, мабуть, уважно оглядаючи навколишній порожній простір. Напевно сканує чи ще якось намагається визначити відповідний напрямок. Я ж тим часом не вигадую нічого кращого, ніж подивитися навкруги у пошуках аур.

Буквально за мить до того, як я виявляю кілька сяючих силуетів десь вдалині, Альд вказує в той же самий бік.

— Не впевнений, що треба йти саме туди, — каже він, — але зараз цей напрямок здається мені нічим не гіршим за будь-який інший.

Я мовчки киваю, злітаю в повітря і прямую у вказаний бік. Але одразу виявляю, що мій супутник все ще залишається на місці.

— Що?.. — я обертаюся у спробі збагнути, що вже не так.

— Ти надто поступлива.

Альд говорить з таким єхидством, що я, здається, починаю розуміти, як утворилося слово здогадливий. Від слова гад.

— Ти ж вимагаєш довіри та покори? — вкотре мій рівний і беземоційний тон стає вкрай доречним. Не чекаючи відповіді, я сама відповідаю на своє запитання: — Вимагаєш. Що не так?

— Та все так... — тепер колишній підселенець замислений. — Але якось підозріло легко й швидко ти здалася.

Знизавши плечима, я відвертаюсь і знову прямую у вказаний бік. Цього разу — не перевіряючи, чи летить Альд слідом. Але коливання магічного фону підказують мені, що він не просто слідує за мною, а й на льоту щось чаклує.

Що саме — розумію за пару секунд, коли переді мною виникає м'яке золотисте сяйво.

— Гадаєш, що нам не будуть раді? — не обертаючись, питаю я.

— Вважаю за краще перестрахуватися, — сухо відказує Альд.

Зважаючи на те, як близько лунає його голос, він лише на крок позаду мене, трохи праворуч. Мабуть, щоб у разі чого мати можливість прикласти когось заклинанням і не зачепити при цьому мене. І хоча це напевно лише питання зручності, а не турботи, але все одно приємно.

З десяток хвилин ми повільно летимо мовчки. Крізь золотисту завісу щита я не бачу нічого, що хоч би віддалено нагадувало стіну.

— До чого ж величезна ця печера… — не витримую я.

— Це не печера.

— А що?

— Схоже на гірське плато, — після секундного роздуму заявляє Альд.

— Але тут ні снігу, ні вітру...

— Чари, найімовірніше. Хоч маги вогню і стійкі до холоду, але навряд чи їм приємно ходити по пояс в снігу.

— Але я не бачу жодних слідів... — здивувавшись, я зупиняюся, щоб придивитися до темряви попереду. Щоправда, дивитися на неї крізь золотисте сяйво така собі ідея.

— Я теж, — підселенець зупиняється разом зі мною.

— Тож, з чого ти взяв, що це не печера?

— Насправді я зрозумів це буквально кілька хвилин тому, — у голосі Альда чути глузливу посмішку.

Розуміючи, що ще трохи, і терпіння, необхідне для витягання з нього відповідей у мене знову скінчиться, я розвертаюся до ліча... і бачу, що саме він має на увазі.

Далеко на горизонті за спиною Альда я помічаю гірську гряду на тлі смужки неба, що стрімко світлішає.

— Як вийшло, що їх не було видно?

— Можливо, чари. Хоча мені здається, що на це вплинула специфіка магічного зору.

— Тобто?

— Складно без певного досвіду помічати те, що тобі не надто знайоме.