Глава 11. Вогонь у льодах

Підніжжя гори зустрічає нас сильним поривом вітру. Якби я була живою, мене б напевно збило б з ніг, а потім запорошило рот, ніс і очі снігом. Натомість я лише трохи втрачаю висоту, але одразу коригую чари левітації, а колючі сухі сніжинки шарудять лицьовими кістками мого черепа.

Шлях із печери на поверхню виявився довшим, ніж ми очікували. Точніше, я не знаю, чого від нього очікував Альд, але для мене цей довгий звивистий перехід виявився несподіванкою. Я думала, що вихід буде близько — як було зі входом. Але ні. На нас чекала ціла галерея печер — великих та маленьких, просторих та тісних. Об'єднувало їх лише одне — вони були порожніми, і це мене тішило.

Шлях ми долали мовчки. Після зустрічі зі стіною — в Альда при цьому явно щось хруснуло — колишній підселенець лише обтрусився, щось прошипів священною мовою, розвернувся та й полетів до виходу з печери. Мені ж нічого не залишалося, окрім як прямувати за ним. Чи то образившись, чи то замислившись, Альд не промовив жодного слова, коли ми дісталися наступної печери. Потім ще однієї. І ще, і ще...

До підніжжя гори ми потрапили несподівано. Темрява печер практично нічим не відрізнялася від нічної пітьми, і лише завивання вітру та шелест снігу тонко натякнули мені, що ми нарешті вибралися. 

Не збавляючи темп, Альд мчить крізь нічну завірюху, і я ледве не втрачаю його з виду — навіть зі своїм магічним зором. Але мінлива блакитно-зелена аура раз у раз видніється примарним сяйвом навіть крізь білясту завісу снігу.

Я лечу за ним та розмірковую, чи встигли мої супутники дістатися хоча б якогось укриття раніше, ніж почалася завірюха? В печерах було видно ланцюжок слідів серед пилу на підлозі, але за межами підземелля будь-які ознаки присутності людей сховав товстий шар рухливого снігу. 

Якоїсь миті Альд зупиняється і крутить головою вліво-вправо. Я терпляче чекаю, поки він заговорить. Так минає кілька хвилин.

— Ти взагалі знаєш, куди далі? — нарешті цікавиться він.

Спокійно, майже байдуже — ніби нашої суперечки в печері зовсім не було. Що ж, хай буде так.

— Гадки не маю, — щиро зізнаюся я. — Провідником мала стати Лінс.

— Можна спробувати відстежити... — задумливо промовляє Альд і раптово схиляється до снігу. Зігнувшись мало не навпіл, він нагадує мені кістяного гончака. — Але тут стільки фонових чарів, що будь-який слід може виявитися якоюсь пасткою. 

Він мовчить ще з десяток секунд і додає:

— Хіба що мислезв'язок…

Я подумки зву себе дурепою, що сама не здогадалася таким чином зв'язатися з кимось зі своєї групи.

— …ні, теж не допоможе. Щось блокує його.

О, тож я не дурна, а передбачлива, виходить. Ну, добре. Вголос же відповідаю:

— Якщо я правильно розумію, ми зараз на території, куди не пускають чужинців. Думаєш, тут багато пасток?

— Не думаю, а знаю. А з огляду на те, що магічний вогонь за потреби може спалити навіть ліча, то... Треба рухатися дуже обережно. Знати б ще — куди саме...

Альд знову крутить головою, роздивляючись навколо. Ми висимо в повітрі біля підніжжя гори — однієї з багатьох, що формують величезну і напевно непрохідну для звичайних людей гряду. Попереду розстилається щось схоже на долину. Але крізь нічну завірюху уважніше роздивитися не допомагає навіть магічний зір.

— Можна, пошукати місцевих, — судячи з тону, ліч продовжує розмірковувати вголос, не очікуючи від мене відповіді. — І це напевно буде нескладно...

Мене розбирає сміх від думки про те, як Альд шукатиме місцевих. Ну, не ховаються ж вони десь поблизу прямо в снігу... Чи ховаються?

Ніби підтверджуючи мою здогадку, ліч різко випрямляється і летить кудись убік. Набравши висоту, щоб не відволікатися на пошук шляху серед валунів і кучугур, Альд навскоси спускається схилом гори. Авжеж, я лечу за ним, і вже за десяток хвилин ми зупиняємося біля чогось, схожого на довгу глибоку розколину. Розтинаючи схил, вона йде вниз — схоже, до самої долини. Зупинившись поруч, Альд повільно набуває добре знайомого мені гордовитого вигляду і коротко вимовляє щось незрозуміле. Хоча поєднання гортанних і свистячих звуків здається мені знайомим.

Схоже, він звернувся до когось мовою магів вогню.

А найцікавіше – цей хтось йому відповів. Священною мовою некромагів.

Тихі слова вплелися в черговий порив вітру, зашелестіли поземкою по схилу, засвистіли крижаним протягом у моїй порожній черепушці. Альд завмер і, обережно озирнувшись, продовжив говорити мовою вогнемагів — повільно і трохи запинаючись.

Цього разу відповіддю стала тиша. Вітер раптом припинився. Лише сніг продовжує сипатися, наче хтось мішок трусить.

Це що, виходить, хуртовина — теж частина місцевих захисних чарів? Чи просто так вдало збіглося?

— Хм. Сподіваюся, я не сказав нічого такого, що могло б образити, — невпевнено каже Альд, перейшовши на загальну мову. — Я не впевнений у звучанні деяких слів...

— Може, слід було одразу заговорити загальною? — на жаль, все моє єхидство залишається у думках, а голосом не передається.

— Може й слід було…

Ліч вкотре оглядається. Сніг теж припиняться. Тепер навколо панує дзвінка тиша морозної зимової ночі. Жодного звуку, жодного руху.

— ...але мені здалося, що буде непогано звернутися до вартового з традиційним вітанням, — сухо додає Альд. — Можливо, зараз маги вогню — і не такі ритуалісти, але за моїх часів своєчасне привітання врятувало чимало життів.

— Тобто?

— Воно давало змогу уникнути смерті в першу хвилину зустрічі. Втім, від подальших можливих неприємностей це привітання не захищало.

— А що воно означає?

— Наскільки я пам'ятаю, це щось на кшталт побажання. Щоб не згасав внутрішній вогонь у тих, хто чує ці слова. Але помилки у вимові цілком можуть призвести до… смертельно небезпечного непорозуміння.

— Чудово... — говорю я, щоб хоч щось відповісти. — Що ж, тепер і я сподіваюся, що ти зараз нікого не образив.