Глава 10. Відверта розмова

Альд мовчки відвертається від мене. Він якось вже занадто демонстративно починає вивчати стіну — ту саму, де кілька хвилин тому палала арка.

Ну так, авжеж, з нас двох тільки мені слід бути дурною, слабкою та недолугою. Все-таки, за час відсутності Альда я забула не тільки про його нестерпність, а й про непомірних розмірів гординю. І вміння ігнорувати як незручні питання, так і відповіді, які його не влаштовують.

Запустивши руку за пазуху, я чіпляю пальцем ланцюжок, на якому висить Перстень Покори. Якщо Альд не хоче говорити по-доброму, буде по-моєму. Зараз я вже настільки розлючена, що мені взагалі начхати, сподобається це йому чи ні. Тим паче, що над архідемоном та його армією мені вдалося отримати контроль — хоч і доволі умовний і швидкоплинний. Оцінюючи свої шанси, я роблю висновок, що за допомогою артефакту цілком здатна підкорити й Альда. Можливо, теж не повністю, але домогтися може й вийде. 

Отже, так і зроблю.

І все ж голос здорового глузду радить мені спочатку хоча б спробувати поговорити без... використання підручних засобів. Доки в мене для цього залишилися хоч якісь крихітки терпіння. І доки він не перехопив ініціативу.

— Цікаво виходить... — нарешті, я перериваю мовчання. — Я змирилася з тим, що ти загинув. Погодилася стати ученицею Суртаза, хоч і розуміла, що проблем від цього в мене буде більше, ніж влади чи якихось інших переваг. Які мені загалом і не потрібні, до того ж. Я скрутила Багатоликого Отця. Стала чимось на кшталт святої для тих, кому з якихось причин набридло поклонятися Суртазу. Вплуталася в цю авантюру для допомоги магам вогню. Ледве не розсипалася, утримавши архідемона, щоб дати можливість втекти іншим. Приготувалася героїчно вмирати, і...

Мені не вдається стримати шиплячий смішок. Альд так само висить в повітрі до мене спиною, і я навіть не впевнена в тому, що він взагалі мене слухає. Але мою лють і образу, що рвуться назовні, вже не зупинити.

— І тут з'являєшся ти. Весь такий собі спаситель. І не просто з'являєшся, а ще у власному тілі! Яке валялося кістяною крихтою Суртаз знає скільки років на задвірках одного зі світів. Зрозумівши, хто і як саме тебе відновив… Надто добре пам'ятаючи відчуття після перевірки цієї техніки на собі, я бачу, що ти впав і лежиш. Що архідемон ось-ось тебе розчавить. І що, скажи  мені, я мала на той момент подумати, га?!

Під кінець мої кістки тремтять, а сама я вже просто кричу на Альда. Він так само мовчить, і лише придивившись, мені вдається помітити, що його плечі злегка здригаються. Слідом до мене долинає тихий шиплячий звук.

Цей поганець сміється.

— Невже ти нарешті…

Почувши в його голосі все той же отруйний сарказм, я надягаю перстень на палець. З тихим дзвоном витягаю артефакт з-за пазухи разом із ланцюжком.

Набридло.

— …змінила чари мови?

Несподіване запитання. Альд повертає голову достатньо, щоб я побачила мінливе холодне мерехтіння в його очницях. А разом з тим я помічаю, що вирізані в його черепі виїмки для дорогоцінного каміння порожні.

— Ти про що?

— Емоції, — продовжуючи посміюватися, заявляє ліч. — У твоєму голосі я почув...

Він замовкає на півслові та різко повертається до мене вже всім тілом. О так, у мене для тебе погані новини, Альде.

— Навіть не думай, — холодно попереджає він.

— Та невже? — глузливо питаю я. У моєму голосі справді з'явилися емоції. Чи надовго... І чому саме зараз? Треба буде подумати про це трохи пізніше.

— Сховай перстень і поговорімо вже спокійно, якщо тобі цього так хочеться, — тон Альда стає рівним, і в його голосі мені навіть ввижаються знайомі заспокійливі нотки. Але зараз це тільки роздмухує полум'я моєї люті. — Заспокойся. Я зараз не повною мірою володію тілом і не хочу випадково зробити тобі боляче.

Не хоче він, авжеж. Легкий рух, і Перстень Покори робить повний оберт навколо кістяного пальця. Я зосереджуюсь на своєму бажанні отримати від Альда вичерпні та правдиві відповіді на свої запитання. Тремтіння моїх кісток нарешті припиняється — мабуть, воно було викликане надлишком магічної енергії, який тепер пішов на активацію артефакту. Що ж, так навіть краще.

Альд висить в повітрі. Не рухається і нічого не каже.

Я дивлюся на нього і чекаю… Невідомо чого. Вийшло? Чи він теж вичікує, щоб зрозуміти, яка ще дурня спаде мені на думку?

Гаразд, мені ж потрібні відповіді. А щоб їх отримати, слід поставити запитання. До того ж, не так вже й складно перевірити, чи справді він говоритиме правду.

— Чому ти не попередив мене мислезв'язком, що не можна втручатися?

У відповідь – тиша. Альд не рухається і нічого не каже, але протягом кількох секунд я відчуваю, як посилюється відтік магічної енергії. Він намагається чинити опір дії артефакту, чи що?

— Тому що, — нарешті, відповідає байдужим тоном, — на це не вистачило б сил і концентрації. Лід завжди неохоче мені підкорювався, але то було найдієвіше заклинання проти демонів, яке я знаю.

Он воно що. І замість того, щоб зізнатися у власній слабкості — я це прекрасно зрозуміла б — він вирішив звинуватити мене в недалекоглядності? Авжеж, вголос я це запитання не ставлю. Відповідь була наочно продемонстрована кілька хвилин тому.

— Ти міг сповістити мене, що вижив?

Схоже, що тепер Альд не чинить опору. На мить навіть здається, що Перстень не діє — відтік енергії ледь відчутний.

— Так, — коротко відповідає колишній підселенець.

— Чому мені не сказав?

— Я не мав свого тіла, щоб говорити.

Авжеж, формулювання та старе добре занудство Альда.

— Чому не подав знак чи не повідомив якось інакше?

— Я повідомляв.

— І як ти це робив, якщо не мав свого тіла?

— У мене була обмежена можливість керувати чужим тілом.

Лють згасає, на зміну їй приходить здивування. І слабкість. Поки що не надто відчутна, щоб турбуватися про свій стан, але вже цілком очевидна. Водночас у моїй голові рояться думки про те, кому ж пощастило стати тимчасовим тілом для Альда. І, найголовніше, як це взагалі так вийшло.