Глава 9. Шанс на героїчну загибель

— Не знаю, де ти вештався, але думав явно не про те.

Дивно, що мені вистачило сил на таку довгу фразу. Альд нічого не каже, лише видає короткий шиплячий звук — чи то розсміявшись, чи то хмикнувши. Він знову щось чаклує. Розвівши руки в сторони, ліч піднімає їх долонями догори та повільно перебирає скелетованими пальцями, ніби приманюючи когось. Я помічаю, що захисний купол стає меншим. Водночас Альд, не повертаючись і навіть не дивлячись назад, підлітає до мене майже впритул.

— Ти ще скажи, що навіть не сумувала.

— Ні.

Уточнювати, що саме я маю на увазі, чомусь не хочеться, і мій незмінно холодний та байдужий тон виявляється дуже доречним. Він жодним чином не видає ту дивну суміш полегшення та образи, радості та гіркоти, що перекочується в моїх грудях обпікаюче гарячим і болісно колючим клубком. Тому я маю час на те, щоб упоратися зі своїми почуттями... до кращих часів.

— Я думала, що ти загинув, — мені здається важливим це додати.

— Можливо, ти мені не повіриш, але я теж так думав.

Його голос звучить задумливо. Припинивши перебирати пальцями, він трохи повертає голову, схоже, дивлячись на мене через плече. Вогники в його очницях тепер теж сяють холодною переливчастою зеленню. Відтінком його аури в ті моменти, коли він перехоплював керування моїм тілом в останні рази. Кольором полум'я, що поглинуло внутрішню схованку.

В Альді ще щось змінилося. Але що?

— Гаразд, потім поговоримо, — додає він, так і не дочекавшись моїх коментарів. — Насправді я не очікував, що ти заберешся настільки... глибоко. Тепер треба якось звідси вибиратись.

Треба. Але для цього слід придумати, як упоратися з величезним розлюченим архідемоном. І натовпом підлеглих йому менших чудовиськ.

— Хм, а якщо…

Слушна думка виникає в мене раніше, ніж Альд встигає домовити.

— Ти ж маг води? — перериваю я його.

— Хвилину тому ще був, якщо ти не помітила.

— Лінс говорила, що магія води... найкраща зброя проти демонів.

— Як несподіванка, — Альд не приховує свого глузування, — що я теж це знаю. Але я — лікар, а не бойовий маг. Тому навряд чи зможу зробити те, на що ти натякаєш.

Ну хто я така, щоб відмовлятися від малесенької надії на те, що цей зануда візьме та й одним заклинанням подолає всіх демонів. Але…

— Мені здалося, чи ти сказав — навряд? — допитуюсь я. — Тобто все-таки можеш щось йому зробити?

— Можу, — неохоче відповідає ліч. — Але не зараз.

— Чому?

— Поки що недостатньо володію тілом.

— До речі, чиє воно?

— Моє.

Мені потрібно кілька секунд на усвідомлення цієї відповіді.

— Але ж…

— Суртаз відновив.

Альд знову щось чаклує і цим дає мені час поміркувати. Я нарешті розумію, з чого раптом вчитель вирішив приділити увагу моїм ногам. Він перевіряв техніку відновлення – сам же сказав. Виходить, Суртаз вже тоді знав, що Альд вижив?

І це хтось цінує у своїх учнях чесність. Еге ж, у зворотний бік, виходить, принцип не працює.

Образа обпалює моє скелетоване нутро з новою силою. Я знову зусиллям волі заганяю почуття якомога глибше. Не зараз. Пізніше. Зараз я маю бути спокійною і зосередженою. Тому що Альд прийшов на допомогу, і завдяки цьому я маю шанс вижити. А потім...

Подальші свої дії я вирішую не планувати. Орієнтуватимуся за обставинами. Спочатку потрібно вибратися звідси.

Поки я розмірковую, Альд розвертається до мене та опускається поряд на підлогу.

— Літати зможеш? — питає він з несподіваною турботою. 

— Так.

— Тоді підіймайся, годі розлежуватись, — Альд одразу здіймається в повітря і зосереджується, мабуть, на підтримці захисного купола.

Я нічого не відповідаю, і наше мовчання здається мені відверто ніяковим. Таке відчуття, що під час нашого співіснування уловлювання моїх емоцій давало йому підказку, як поводитися. Та що тут казати, відлуння емоцій підселенця і мені допомагало зрозуміти його справжню думку про те, що відбувається. А зараз...

— Ти диви, а так добре все починалося... — я видаю шиплячий смішок і, нарешті зібравши крихти сил, повільно відриваюсь від підлоги.

— Ти про що?

Мій здогад про ніяковість мовчання підтверджується. Надто швидко відгукується Альд. Мені ж відчайдушно хочеться сказати щось єхидне щодо його раптового припадку турботи, але натомість…

— Такий шанс ти мені зіпсував.

Схоже, Альд очікував явно не на цю відповідь. Він знову кидає на мене погляд через плече. Цієї ж миті золотий купол спалахує, захистивши нас від чергового удару.

— Шанс можна втратити чи проґавити, але не зіпсувати.

Його занудство нікуди не поділося. І чомусь це мене заспокоює — з одного боку, але з іншого — бажання вдарити його чимось важким стає майже нестерпним. Адже я нарешті можу це зробити.

— Отже, втратила шанс. Через тебе.

— Зрозуміліше не стало. Поясни.

— Я могла загинути від лап архідемона. Точніше, я напевно загинула б. І тоді нарешті закінчилося б усе це божевілля з допомогою вогнемагам... і моїм намісництвом з купою обов'язків…

Знову рівний і байдужий тон грає мені на руку, бо мої слова виглядають не похвальбою, а простою констатацією факту.

— Стривай... — здивовано перепитує Альд. — Що значить — намісництвом?

— Те й значить.

— Отакої, — він настільки красномовно хитає головою, що мені ще сильніше хочеться його вдарити. А від подальших слів до цього бажання додається ще й злість. — Схоже, у Суртаза зовсім біда з помічниками.

— Здається, ти казав, що нам треба йти звідси?.. — нагадую я. Все ж таки, у злості є і хороший бік. Вона допомагає мені швидше відновлювати сили. Не здивуюся, якщо Альд пам'ятає про це і навмисне намагається розлютити мене.

— Не здається, — погоджується він. — Але якщо ти так шкодуєш про втрачений шанс на героїчну загибель — у мене є чудова новина! — тепер у його голосі звучить настільки демонстративна радість, що я розумію — справи кепські.