Глава 7. Не дивись

Лінс довго вивчає стіну, перш ніж торкнутися її. Інші мовчки спостерігають, і я — серед них. Нарешті, чарівниця кладе обидві долоні на світло-сірий шорсткий камінь, і приблизно хвилину нічого не відбувається.

— А ти впевнена?.. — починає Меб. 

— Так, — відрізає Лінс, і за її тоном стає зрозуміло, що суперечка буде завершена, навіть не розпочавшись.

Я помічаю, що з-під пальців чарівниці каменем розходяться тонкі тріщини. Звиваючись та перетинаючись, вони розбігаються в різні боки, а потім поєднуються в чіткий візерунок, схожий на арку. Лінс прибирає руки від каменю, і стає помітно, що тріщини, ніби живі, повзуть за межі аркового півкола, а камінь під ним стає цілим і незайманим. Зате стіна над розтрісканим напівколом покривається химерними та зовсім не знайомими мені символами. На те, що кожна з цих дивних рун має свій зміст тонко натякає зміна магічного фону.

Я відчуваю, як мої кістки починають дрібно тремтіти.

Символи спалахують. Буквально. Наче хтось пустив крізь них довгу-предовгу нитку і підпалив її. Полум'я заповнює руни, проходячи хвилею від лівого нижнього краю вгору вздовж арки, а потім зверху — і до правого нижнього краю. І коли вогонь згасає, на його місці залишається м'яке мерехтіння, ніби від припорошеного попелом багаття.

Зачаровано спостерігаючи за аркою, я пропускаю момент, коли позбавлена тріщин ділянка стіни просто... зникає. Ось вона є, а ось на нас дивиться темна порожнеча проходу, і розвіяти її сяючі символи явно не здатні.

— Ходімо, — тихо каже Лінс і робить крок під арку.

— Тут ще безпечно? — обережно питає Мілех.

— Гадаю, що так. Але не раджу поводитися тихіше.

Канцеліар та чарівниця без перешкод проходять під аркою. Слідом пролітаю я. А от Мебові доводиться пригнутися, як і Сатові з Шимом. Лічі ще й зменшили висоту польоту, майже торкнувшись підлоги. Все-таки, невеличкий зріст іноді може бути й перевагою.

Але я не надто уважно спостерігаю за ними — мені цікавіше те, що відбувається попереду. Лінс іде першою. Роблячи обережні дрібні кроки, вона йде, наче навпомацки. Темрява перед нею справді спочатку непроникна навіть для мого магічного погляду, але що далі ми просуваємося, тим легше мені вихоплювати поглядом на підлозі дрібні камінчики, якісь символи... Кістки... І все це — в цілковитій тиші, через що нестерпно гучним здається шарудіння одягу і стукіт камінців або кісток.

Ті, що йдуть попереду, ступають обережно і майже безшумно — що Лінс, що Мілех. Меб же позаду мене раз у раз за щось чіпляється та човгає ногами. Це дивно, зважаючи на його вміння непомітно підкрадатися.

— Щось не так? — тихо питаю я, кидаючи на мага погляд через плече.

Парубок відповідає мені не одразу: спіткнувшись об чергову кістку — безперечно людську — він здавлено лається.

— Голова болить, — нарешті бурчить він. — Чи то нагорі надуло, чи то...

— Це побічна дія чарів, — відгукується Лінс. — Тих, що послаблюють демонів. Доведеться потерпіти.

— Доведеться…

Ми просуваємось далі, і все частіше під ногами трапляються символи, схожі на ті, що були біля вхідної арки. Придивившись, я помічаю, що вони написані у два ряди — ліворуч і праворуч від мене. У результаті формується щось на зразок стежки — настільки вузької, що на ній ледве змогли б розминутися дві людини. Це якщо вважати, що ліворуч і праворуч — ті самі печатки, яких не можна торкатися...

Власне, через це ми й рухаємося низкою, один за одним, щоб не наробити лиха.

— Так, — Лінс раптово зупиняється і, повернувшись, окидає нас поглядом: — Поки ще можна говорити, скажу одразу: що б ви не почули або не побачили краєм ока — не піднімайте очей, не дивіться прямо. А якщо так вийшло, що подивилися — не затримуйте на демоні погляд довше, ніж на кілька секунд. Інакше він нас відчує.

— А демони тут загалом великі? — у голосі Сата мені чується холодна цікавість. Схоже, дехто готується до бою.

— Різні, наскільки я знаю, — чарівниця знизує плечима. — Мені казали, що вони бувають розміром від кішки до будинку в три поверхи.

Схоже, така відповідь спантеличує ліча.

— А-а вони можуть перетина-а-ати цю... стежку? — тепер вже Мілех вирішив поставити запитання.

— Можуть. Мало того, хтось взагалі може на ній влягтися. Вони не бачать ні печатки, ні тих, хто йде між ними.

— І що ж тоді робити? — стривожено уточнює Шим. — Якщо зустрінемо такого...

— Зорієнтуємось на місці, — Лінс зітхає і втомлено потирає чоло. — Ніхто не забороняє нам використовувати мислезв'язок.

— Дійсно... — хмикає Меб.

Мені ж наша ідея здається все невдалішою. Але вибирати нема з чого. Маємо те, що маємо.

І схоже, що Лінс сама не палає бажанням йти цією магічною стежкою. Повернувшись до нас спиною, вона з десяток секунд перекочується з п'ят на пальці та назад, перш ніж зробити перший крок.

— Все, тепер мовчимо і йдемо дуже тихо...

Тільки здригнувшись від відчуття крижаних пальців, що ковзнули вздовж хребта, я розумію ступінь своєї напруги.

— А що то за печатки? — Сат не приховує своєї цікавості. — Ніколи не бачив таких символів.

— Не знаю, — Лінс відповідає уривчасто і досить різко. А в мене чомусь виникає відчуття, що вона бреше. — І раджу не відволікатися зайвий раз на мислезв'язок. Не торкайтеся їх, щоб нас не відчули за запахом.

— А якщо не торкатися, то не відчують? — у ментальному голосі ліча тепер лунає іронія.

— Ні. Демони — істоти з іншого світу, і навколишній простір сприймають інакше, ніж люди, — неохоче пояснює чарівниця. — Властивості чарів на тому й ґрунтуються. Доки ми ніяк не стикаємося з ними та перебуваємо всередині обмеженого печатками простору, нас для них не існує. Але це не означає, що на нас не можна натрапити випадково.

— Зрозуміло... — з якоюсь дивною інтонацією відповідає Сат. — А ви не намагалися їх вбивати? — вкрадливо цікавиться він.