Глава 6. Шлях в горах

Лінс веде нас лише їй відомим шляхом. Ми обходимо підніжжя однієї гори, потім другої, третьої. Долина виявляється набагато довшою, ніж здавалося на перший погляд. Ми рухаємося мовчки, лише Шим та Сат коротко перемовляються, уважно спостерігаючи за небом. У мене ж після нальоту цикад геть-чисто зникає бажання милуватися все ще сяючими гірськими схилами. Адже сонце вже зникло за вершинами гір, і через це причина виникнення сяйва була очевидною — аури тварюк, що зачаїлися в снігу.

Подекуди чіпляючись краєм погляду за чергову мерехтливу точку, я мимоволі ставлю собі одне й те ж питання: скільки їх тут? І якщо для створення цих потвор потрібні вогнемаги, то скількох нещасних вони насправді встигли зловити та за який час?

Мене обтяжує погане передчуття. Судячи з похмурого обличчя Лінс, що йде поряд зі мною, не тільки в моїй голові кружляють дуже, дуже тривожні думки.

Якщо маги вогню знають про свою слабкість напідпитку і, відповідно, не п'ють в незнайомій компанії, це означає... Хтось їх підпоює чи якось зачаровує. Хтось, кому вони так чи інакше довіряють. Невже серед вогнемагів є зрадники, що постачають блідим своїх же родичів? Або, що ймовірніше, ці постачальники є серед тих небагатьох, хто не є магами вогню, але має їхню довіру.

Якщо друге — правда, то наслідки будуть... страшними. Уявляти їх мені зовсім не хочеться. Калір, мій другий наставник, колись розповідав, що без співпраці з іншими світами вогнемагам довго не прожити, адже все, що в них є — це гори, сніг та власні палаючі душі. Відповідно, на краю загибелі їм не буде чого втрачати. І якщо згадати слова Шима про складний характер цих людей... Якщо вони знайдуть винних і вирішать за будь-яку ціну помститися за цю підступну зраду — кепсько буде всім.

Сутінки в горах настають дуже швидко — тільки-но сонце повністю ховається за вершинами, як синя імла огортає підніжжя. Але мій магічний зір все ж таки дозволяє побачити вдалині закритий туманним серпанком глухий кут і напівзасипану снігом та занедбану арку порталу. Цілком очікувано, що телепорт не працює. І поряд з ним — нічого, що хоча б віддалено нагадувало фортецю чи якесь селище. Синій сніг під ногами, мерехтливі гори навколо, а над головою — небо, що стрімко набуває відтінку пролитих чорнил.

Лінс зупиняється біля чергового підніжжя та уважно дивиться на схил. Я стежу за її поглядом, але гадки не маю, що таке цікаве вона може побачити на цій звичайнісінькій горі.

І тут мені стає зрозуміло.

Саме так. Звичайнісінькій.

Вона не мерехтить. Цикад на ній чомусь немає або вони ховаються настільки майстерно, що навіть аури не видають їхньої присутності.

Мене відвідує думка, що гірше за оглушливо верескливих літаючих тварюк можуть бути тільки вони ж, але ще й невидимі. Я дивлюсь на схил гори та намагаюся не думати про це, але виходить погано.

— Нам нагору, — лунає наказ Лінс, що супроводжується настільки щільною хмарою пари, що вона здається відчутною.

Схоже, з настанням ночі буде ще холодніше. Я озираюсь на супутників і бачу, як старанно загортається свою мантію Мілех, а Меб вже давно встиг натягнути шарф на обличчя так високо, що навіть очей майже не видно. Лічі ж, як і я, звичайного холоду не відчувають. Принаймні, нічим цього не виказують.

— Веди, — зі смішком відгукується Шим. — Я на цій заставі ніколи не був.

— Тут не зовсім застава, — голос чарівниці, на противагу лічу, звучить рівно. — Цей портал давно не працює, але обов'язок... моїх родичів — нести варту, що б не трапилося.

З цими словами Лінс торкається пальцями снігу — від цього навіть мені стає мерзлякувато, адже на її руках немає ні рукавичок, ні пальчаток. Вона хапається за щось під снігом, трохи підтягується і тепер вганяє в сніг носок свого чобота, явно знайшовши якийсь уступ. Знову підтягується і тепер уже знаходить опору і для другої ноги.

— Ідіть слід у слід, — кидає чарівниця через плече і продовжує підніматися вище схилом гори.

І знову лічам легше, ніж живим. Нам не треба йти землею, щоб піднятися на потрібну висоту. Інша річ, що особисто мені настільки легко підійматись було якось… ніяково, чи що.

Втім, Сат із Шимом від докорів совісті явно не страждали.

— Хоч би почекали, — цідить Меб услід безсмертним, що одразу здійнялися вгору.

— Якщо на вас щось раптом вирішить упасти, — бадьоро й навіть майже не глузливо відповідає йому Сат, — нагорі від нас буде більше користі.

Маг води щось бурчить у відповідь, але через щільно намотаний шарф розібрати слова я не можу, хоч і знаходжуся лише трохи вище. Втім, за інтонацією складається враження, що відповідь ця — доволі лайлива.

Лінс же тим часом продовжує дертися засніженим схилом, який у деяких місцях виявляється доволі стрімким. Але щоразу вона знаходить лазівку з потрібними уступами, щоб інші змогли по них вибратися. Ми піднімаємося все вище та вище. Мабуть, якби я був живою, при погляді вниз у мене би паморочилась голова. Але через те, що мені вже доводилося літати значно вище, то я обмежилася лише захопленим клацанням щелепи.

Десь за півгодини чарівниця оголошує перепочинок і, на підтвердження своїх слів, зупиняється на напівзанесеному снігом широкому виступі. Меб видирається на нього за хвилину, Мілех — ще за дві чи три. Лічі висять у повітрі значно вище, ніяк не відреагувавши на цю зупинку. Лінс кидає погляд спочатку на них, а потім починає зосереджено вивчати схил гори над нами.

Чарівниця стоїть спиною до чоловіків, але я перебуваю трохи осторонь і бачу її профіль. Вигляд у неї спантеличений.

— Щось не так? — тихо питаю я, підлетівши до Лінс ближче.

Вона зиркає на мене і, покусуючи губу, розгублено хитає головою. Раптовий порив вітру тріпає волосся чарівниці — ні шапки, ні каптура на її голові, авжеж, немає. Лінс роздратовано пригладжує руді пасма.

— Шлях... змінили, — нарешті відповідає маг вогню. — Я відчуваю чари, але не можу зрозуміти напрямок...

— Може, слід спитати у Шима, — я кивком вказую на ліча вгорі.