Глава 4. Вогняне коло

Я лечу... пливу... знаходжусь у нескінченній темній глибині непритомності невідомо скільки часу. Нічого не бачу, не чую і не відчуваю доти, доки... в моєму розумі не спалахує вимогливий голос Суртаза.

— Приходь до тями...

Так, схоже, він і мертвого дістане де завгодно і в будь-якому стані. Цікаво, я чутиму його голос після упокоєння?

— ...і негайно вирушай до світу магів вогню.

Насилу зібравши свої думки для відповіді, я ставлю запитання, яке здається мені найважливішим у цей момент.

— Це кінець?

— Залежить від того, що саме ти вважаєш початком. Збирайся. Швидко.

Схоже, Суртазу зараз не до розмов. Що ж, очікувано — він напевно зараз зайнятий чимось важливим. Цікаво, чи встигне вчитель повернутися до того, як бліді потвори ламануться до нашого світу? Чи встигну я повернутися? І чи повернусь взагалі?

Вирішивши піддатися цим тривожним думкам якось іншим разом, я намагаюся зосередитися на поверненні до свого тіла. І ловлю себе на думці, що мені цього не надто хочеться. От прийду зараз до тями, і треба буде швидко збирати свої кісточки в людиноподібну купку, кудись там поспішати, воювати з тварюками, терпіти вогнемагів, ще й приймати важливі рішення, мабуть...

Я відчуваю, що пітьма навколо мене сповнюється відчаєм. М'яко, але наполегливо вона стискає мене з усіх боків, позбавляючи сил і бажання робити хоча би щось. Відчай підточує мій розум роздумами про безглуздість та марність моїх дій.

Адже не обов'язково брати участь у всьому цьому, чи не так, Шизо? Можна вдати, що не змогла повернутися... Навряд чи навіть Суртаз уявляє, як позначилося на тобі падіння бар'єра. Тим паче, що...

Ну який із тебе правитель, Шизо? І чому ти вирішила, що твоя допомога врятує цілий світ? Ти удачлива, звісно, чи не жарт — отримати та зберегти посмертя чужим коштом... Але що далі? Де межа твого везіння? І якою ціною тобі пощастить цього разу? Ти ж напевно щось зробиш не так, а постраждає хтось інший. Наприклад, вогнемаги. Глибоко в душі тобі на них начхати, звісно, але просто подумай — як ти взагалі зібралася їм допомагати? Ти й у своєму світі корисна через раз...

Я тону в чорному вирі цих думок, нагадуючи безвольну ляльку, перевернуту долілиць. Або горілиць. Неважливо. Нічого не можу. Нічого не хочеться...

...доки в моїй голові не виникає ще одна думка. Цей голос нагадує крижаний потік глибинного джерела, що тече вздовж мого хребта.

— Який чарівний сеанс самобичування. А тепер, Шиз, заспокойся та зосередься. Ну ж бо, ти зможеш.

Я здригаюсь від несподіванки. Цього не може бути. Альд мертвий — остаточно і безповоротно. Мені це здалося. Це лише слова, які він колись мені казав. Лише згадка про них...

І все ж, це спрацьовує. Хай там як, а скеровувати мене в потрібний бік Альд навчився швидко… Якщо навіть тепер, коли спрямовувати мене вже нема кому, сама пам'ять про його слова все одно ставить на місце мої безглузді мізки.

Справді, треба зібратись. Як-не-як, але я — учениця Суртаза. І це вже неабияка вказівка на те, що я чогось варта. Перший Некромант, як то кажуть, вельми прискіпливий при виборі своїх учнів.

Стрепенувшись, я розправляю плечі. Простий рух, безглуздий у навколишній порожнечі, адже я навіть тіло до ладу не відчуваю. Зате відчуваю, як поступово повертаються сили. З'являється надія. Якою б я не була поганою правителькою або невдачливою рятівницею, вибирати нема з чого. Тож... Маємо, що маємо, іншого нема.

Непроглядна пітьма навколо мене блідне і втрачає щільність. Наростає відчуття падіння, і це підказує мені, що моя багатостраждальна свідомість вже повертається до тіла...

...і першим традиційно відновлюються чари слуху. Я чую голоси. Вони долинають приглушено, ніби крізь товщу води, але люди явно про щось сперечаються на підвищених тонах. Повернення зору показує мені, що я перебуваю в якійсь невеличкій кімнатці — з огляду те, що моя черепушка лежить очницями догори, я можу побачити стелю та одразу три стіни. Мене що, до якоїсь комори поклали?

Так, треба швидко збиратися, а то хто знає, що ще могло статися під час моєї відсутності.

Судячи з суперечки за стінкою, відновлення магічних зв'язок забрало у мене хвилин п'ятнадцять. Зважаючи на те, що раніше на це могло піти щонайменше півгодини — серйозне досягнення. Це якщо не згадувати, з якими складнощами я зіткнулася в Залі Ради, коли теж ось так збиралася, маючи у своєму розпорядженні лише череп.

Зростаю над собою, еге ж.

Обережно прислухавшись до своїх почуттів, я не знаходжу серед них недавнього розпачу. І все ж копати надто глибоко не ризикую: підбадьорилася, відчуваю надію на власну можливу корисність — от і добре, от і молодець.

З цими думками я піднімаюся в повітря і розумію, що знаходжуся хоч і не в коморі, але в якійсь дуже маленькій кімнатці. Більшу частину приміщення займає щось на зразок лежанки — сіра кам'яна плита, вкрита товстою ковдрою такого ж кольору. 

У дальньому кінці кімнати я бачу єдині двері — замкнені та навіть зачаровані, судячи з блідого коричневого сяйва. Начебто не пастка, та й ледве світиться. Мабуть, якісь слабкі замикаючі чари... Але впевненості в цьому немає, тому ідея взяти та доторкнутися до дверей здається мені не надто вдалою.

Але дарма я знаю заклинання зняття чарів, чи що? Ну... чи гадаю, що знаю.

На щастя, потрібні слова одразу спливають у пам'яті, і я повторюю їх вголос, мимоволі згадуючи, як вчила це заклинання і вимовляла його над непритомною Лінс. Напівпрозора білувата хвиля пробігає по дверях — перекриває собою коричневе свічення і розчиняє його без сліду. З тихим рипінням двері відчиняються, і цієї ж миті обривається розмова за стінкою.

Штовхнувши стулку, я неспішно випливаю зі своєї комірчини та опиняюся... В іншій незнайомій кімнаті. Хоча... Не такій вже й незнайомій. 

Це кабінет покійного лорда Тіора.