Глава 3. Непокірне полум'я

Коли ми нарешті побачили джерело диму, то дізналися одразу про дві новини.

Перша — горів не маєток роду Суар, що загалом було непогано. А ось те, що палаючим будинком виявився маєток Меба і Лінс, виявилося менш приємною другою новиною. І полум'я, що охопило його, явно магічне — червоне і неприродно яскраве, воно не поспішало поширюватися по околицях.

Зупинившись поряд із Мебом, я чую, як він повільно втягує повітря крізь зуби.

— Дивно, що сусіди не підтягнулися, — тихо цідить маг. — Як-не-як безкоштовна вистава.

— Може, вони просто не хочуть потрапити під гарячу руку?

— Скоріше палаючу, — Меб кидає на мене косий погляд. — Можливо.

— З'ясувати б ще, де зараз Лінс... — з цими словами я озираюсь, сподіваючись побачити руду маківку десь поблизу. Очікувано марна надія.

— Там.

Чарівник кивком вказує на маєток Суар. І це хтось ще прибіднявся, що нічому корисному до ладу не навчився. Вміє ж аури дивитись! Хоча, може, це якийсь особливий зв'язок, який виникає між подружжям? Мені ж заміжньою не довелося побувати, тим паче — за магом...

Втім, наступна фраза Меба позбавляє мене можливості зробити ще кілька припущень.

— Щойно майнула у вікні.

Ну от, так просто і невигадливо, аж навіть прикро якось. Маг тим часом вже прямує до маєтку Суар — мені доводиться прискоритися, щоб його наздогнати.

— Цікаво, що сталося? — тихо питаю я.

— Схоже, що нервує.

— Гадаєш, дізналася про лихо вдома, захотіла повернутися, а її спробували втримати?

— І це також може бути.

І тут в мене виникає раптова здогадка.

— Ви посварилися?

— Це було... чергове непорозуміння, — ухильно відповідає Меб.

— Від непорозуміння не спалюють хату.

— Там... негарно вийшло, — маг хмуриться і відвертається. — Я дурню скоїв.

— Яку саме?

— Після розмови з тобою я подумав, що треба б з нею поговорити, — голос Меба звучить так, ніби йому чомусь соромно. — Нарешті, розповісти, що зі мною весь цей час відбувалося. Тому, коли повертався, зв'язався з Лінс і попередив, що йду додому і хотів би з нею поговорити.

Чарівник роздратовано цикає і замовкає.

— І що пішло не так?

— Те, що після цього зі мною зв'язалася ти й попросила допомогти.

Поступово я починаю розуміти, але свої припущення поки що тримаю при собі.

— І я повернувся. А її попередити... — Меб знизує плечима і винувато додає: — Забув.

Уявивши стан Лінс, яка всі ці дні не знаходила собі місця через розуміння, що з її чоловіком відбувається щось незрозуміле...

— Я навіть не знаю, як би тебе так не лайливо назвати... — від беземоційності мого голосу ця фраза звучить геть зловісно.

— Навряд чи ти зможеш вигадати щось правдивіше, ніж це вже зробив я.

— І дивно, що горить тільки ваш будинок, а не весь квартал.

— Ну... Лінс все ж таки вміє тримати себе в руках, — з невпевненою усмішкою відповідає  Меб. — І я дуже сподіваюся, що вона не планує стати вдовою, тільки-но мене побачить...

— Ховайся за мене, раптом що, — з шелестливим сміхом пропоную я, прикидаючи, як це виглядатиме зі сторони.

Може, якщо чарівниця таке побачить, то від сміху втратить бажання вбити цього телепня на місці. Хоча, цілком ймовірно й те, що вона просто спалить нас обох. 

Втім, цьому чудовому плану не судилося втілитись у життя. Схоже, Лінс побачила нас першою — тільки-но ми попрямували доріжкою до ґанку маєтку Суар, вона вийшла на вулицю, спустилася сходами та рішуче закрокувала нам назустріч.

Дивлячись на дівчину, я мимоволі милуюся її неймовірною аурою. Наче величезне багаття, це сяйво танцює численними язиками полум'я над рудим волоссям і тонкими плечима чарівниці. І від цього виникає враження, ніби не тільки будинок за її спиною от-от загориться, але навіть бруд по обидва боки від піщаної доріжки вже потроху підсихає.

— Отже, про що ти хотів зі мною поговорити, любий?

Тон Лінс явно відповідає стану аури. У цей момент мені стає по-справжньому страшно за Меба. Відчайдушно хочеться допомогти і якось відволікти чарівницю, але внутрішнє чуття волає мені прямо в душу, що втручатися не можна в жодному разі. Це їхня справа, а не моя.

— Вибач, я не попередив, що... затримаюсь.

— І що ж тебе затримало?

Чарівниця мене чи то ігнорує, чи то просто не бачить через лють, що застилає їй погляд. І я продовжую тихенько висити в повітрі трохи осторонь, слухаючи її голос — рівний і спокійний, але з легенькими металевими нотками, які вловлює мій магічний слух.

— Не повіриш, — Меб криво посміхається, — Шиз за наказом Суртаза заряджала бар'єр від блідих, а я стежив за тим, щоб вона при цьому не розсипалася.

От тепер Лінс помічає і мою присутність. У її погляді палає бажання вбити когось із нас. А ще краще — обох.

— Саме так і було, я потребувала допомоги, — підтверджую я, бо ловлю себе на думці, що тепер можна і треба говорити, інакше таки вб'є чи хоча б спробує. — Пробач, я не знала, що цей йолоп мав з тобою зустрітися і не попередив про затримку.

Кілька секунд чарівниця блукає поглядом між мною та Мебом, ніби розмірковуючи над почутим. Потім вона повільно зітхає і мученицьки закочує очі, відвертаючись убік. Це виглядає так, ніби Лінс робить над собою величезне зусилля, щоб ніхто не постраждав. А потім взагалі різко розвертається і йде геть — за ріг будинку.

— Ну що, шукай мою душу в Суртаза за пазухою, — Меб різко видихає і прямує за нею.

Подумки побажавши їм обом щастя та порозуміння, я неквапливо підлітаю до ґанку і застигаю над верхньою сходинкою. Крізь тріск магічного вогню, що доноситься з сусідньої ділянки, і шелест дощу, що встиг знову посилитися, до мене долинають уривки розмови на підвищених тонах.

І в мені прокидається пекуча цікавість. Але совість, що прокидається слідом, не дає мені загострити магічний слух достатньо сильно для того, щоб розібрати розмову Меба з Лінс. Натомість я чую клацання дверей та приглушений шурхіт кроків за своєю спиною.