Інтерлюдія І

Ваан не розумів, навіщо вони тут.

Вірніше, він перестав це розуміти, коли вранці третього дня Суртаз полишив прикордонне містечко, де вони до цього провели дві доби в компанії похмурого сивобородого літописця, що всюди тягав за собою невеликий візок із книгами та сувоями. Переглянути їх Ваану не вдалося, але йому й не надто цього хотілося.

Йому взагалі нічого не хотілося.

Після загибелі Кіт у душі панувала неосяжна байдужа порожнеча. Мабуть, якби Суртаз не доручав йому то одну, то іншу справу, так і сидів би він на місці, дивлячись в одну точку... Як це часом робила Кіт. Але наставнику, наче навмисне, постійно було щось потрібно від Ваана.

Наставнику... Скоріше наглядачу.

Ваан не мав ілюзій щодо причини, через яку Суртаз заявив, що бере його в учні, навіть не спитавши, чи згоден він. Перший Некромант вирішив утримувати його при собі, щоб контролювати пророчий дар і першим отримувати нові пророцтва. Не сказати, що чорнокнижник був категорично проти цього, адже таке заступництво певною мірою полегшувало його життя, але... Своїм незрозумілим внутрішнім чуттям Ваан розумів, що Шиз рішенням їхнього — тепер вже спільного — наставника залишилася незадоволеною.

Це чуття підказувало чорнокнижнику, що надалі її невдоволення переросте в щось більше і спричинить серйозні проблеми. Але поки що такого розвитку подій можна уникнути, поговоривши з першою ученицею та розповівши про справжній стан речей. Що у нього просто не було вибору. По-хорошому, це слід було зробити одразу, але тоді Ваан не мав ні сил, ні часу.

А тепер Шиз залишилася намісницею в столиці сусіднього світу, а він прямує за Суртазом до чергової телепортаційної арки — у цьому уламку внутрішні портали ще були більш-менш стабільними. Можливо через те, що більшість місцевих обдарованих, як чув Ваан, має схильність до магії повітря. А краще за цих магів телепортацією не володіє ніхто.

Широка укочена дорога вела їх через ліс. Гілки високих і міцних дерев, чиїх назв чорнокнижник не знав, уже зеленіли молодим листям. Крізь все ще не щільні крони виднілося блідо-блакитне небо і пробивалися промені сонця, що недавно зійшло. По гілках метушливо снували якісь дрібні птахи, голосно перемовляючись своєю невідомою пташиною мовою.

Ваан байдуже відзначав все це, слідуючи за Суртазом, що крокував попереду. Всупереч звичці більшості бачених чорнокнижником лічей, Перший Некромант вважав за краще ходити, а не літати. І глухе постукування його дерев'яного посоха об землю впліталося в мелодію пташиних голосів і, здавалося, навіть задавало їй ритм.

За кілька годин дорога почала звужуватися, і від неї все частіше почали розходитися в сторони стежки поменше. Ще за кілька годин дорога сама стала стежкою. Подекуди розмита й поросла травою, вона звивалась серед стовбурів дерев, що сплелися гілками десь високо вгорі. Після чергового її повороту, Ваан помітив попереду значний просвіт. Він вивів на оточену лісом простору галявину з високою кам'яною аркою у центрі. Такою самою, як і десятки інших, бачених чорнокнижником.

Не сповільнюючись, Суртаз попрямував до стаціонарного телепорту. Ваан же не квапився — втома давалася взнаки, та й при більш уважному розгляді арка не виглядала готовою до негайного створення порталу. А оскільки Перший Некромант ще й про кінцеву точку їхньої подорожі нічого не казав, чорнокнижник не бачив причин для поспіху. Коли Ваан нарешті дістався арки, Суртаз уже хвилин п'ять стояв поряд з нею.

— Підготовка до телепортації потребує часу, — рівно промовив Перший Некромант, скоріше розмірковуючи вголос, ніж звертаючись до свого учня.

— Схоже, що цією аркою нечасто користуються.

— Так, на це вказує стан дороги. Але залишкового магічного фону достатньо, щоб тримати ліс на відстані. Отже, інколи нею таки користуються.

Ваан знизав плечима, не знаючи, що відповідати на цей очевидний висновок. Неминучу порожнечу навколо стаціонарних порталів звичайні люди вважали результатом банального витоптування трави або навмисної вирубки дерев. Маги ж знали — ніщо живе без шкоди для себе не зможе довго перебувати поряд із місцем, яке має настільки нестабільний магічний фон. Це і було справжньою причиною віддаленого розміщення стаціонарних телепортів відносно великих поселень. І заразом — обмеженого строку перебування поряд вартових чарівників, що їх обслуговують. 

Чорнокнижник мовчки спостерігав за тим, як Суртаз ступив під арку і почав оглядати її знизу вгору. Мимовільне очікування, що корона звалиться з голови ліча, не виправдалося — і Ваан відчув з цього приводу мляве здивування. Жахливо хотілося спати — він півночі не міг заснути, і підйом до світанку та довгий шлях до порталу лише погіршили його стан. Втім, принаймні в голові чорнокнижника не лунав шепіт — і на тому спасибі.

Ваан не помітив, як задрімав. А коли гучний ляскіт висмикнув його зі в'язкого забуття, то під аркою вже зяяв отвір воронки, що лежала на боці.

— В тебе міцний сон.

Голос Суртаза пролунав звідкись ззаду. Ваан обернувся і побачив ліча, що стояв спиною до нього в десятку кроків віддалік. Його ліва рука була витягнута вбік, а з пазуристих пальців звисав довгий сріблястий ланцюжок. На його кінці бовталася мініатюрна клітка, а в ній було... Людське око. І хоча чорнокнижник спочатку подумав, що йому здалося, та вже за кілька секунд переконався в тому, що це око в клітці рухалося.

— То це правда?

— Що саме?

Ваан побачив край кістяної маски — Перший Некромант повернув до нього голову.

— Що в Підвіску Всезнання вставлене справжнє око?

— Правда.

Чорнокнижник завагався, вперше за останні кілька днів відчувши хоча би щось, не пов'язане з порожнечею, смутком чи втомою. Щоправда, це була цікавість, яка могла завадити Суртазу робити те, чим він займався до його пробудження.

— А вона справді дозволяє побачити те, що відбувається в іншому місці?