Глава 2. Саркофаг

Я підлітаю до вхідних дверей і відчиняю їх настільки різко, що Меб ледве не відскакує назад від несподіванки. Абсолютно сухий під зливою, маг води примружується та уважно дивиться на мене, а потім переступає поріг, не чекаючи запрошення.

— Розповідай, що вже сталося...

— Мені потрібна твоя допомога, — говорю я і причиняю двері.

— Це я вже зрозумів, — Меб з цікавістю оглядає коридор, в якому ми знаходимося. — Яка саме?

— Треба, щоб ти простежив за моїм станом. Якщо мені раптом стане погано, то треба бути витягнути мене з… звідти, де я буду лежати.

На обличчі мага води з'являється тінь швидкоплинного здивування, але одразу зникає, і на зміну приходить холодна зосередженість.

— Це все? — питає він.

— Так.

— Ну… гаразд, — Меб знизує плечима, — веди.

Він йде за мною коридором до сходів, і коли ми починаємо спускатися, я чую як з кожною сходинкою його кроки стають м'якшими та обережнішими.

— Що тут? — тихе запитання мага лунає несподівано голосно у повній тиші підвалу. — Звідки тебе треба буде витягати?

— Суртаз сказав, що ця штука дозволяє підживлювати бар'єр, що стримує... одну неймовірно потужну бліду тварюку. Яку ні в якому разі не можна пускати до нашого світу.

— Он воно що... — у голосі Меба чується сумнів. Кинувши погляд через плече, я помічаю, як маг мерзлякувато здригається: — Зрозуміло тоді, чому тут так холодно, — додає він.

— Так... Навіть я це відчуваю.

— Наскільки я уявляю собі природу лічей, ти це відчуваєш навіть сильніше за мене.

Я мовчки знизую плечима і продовжую летіти над сходами. Спустившись вниз, я зупиняюся поруч, дозволяючи Мебові озирнутися, перш ніж... Перш ніж мені доведеться братися до виконання завдання Суртазу. Маг уважно розглядає магічну конструкцію з саркофагом у центрі здалеку, потім спантеличено хитає головою і підходить трохи ближче.

— Ти впевнена, що тобі треба саме туди? — зиркнувши на мене через плече, питає він.

— Так.

Меб знову хитає головою і зупиняється на межі зовнішнього кола.

— Зате я не впевнений, що довго протримаюсь. Це місце... — маг замовкає, ніби обмірковуючи слова, — здається, воно витягує сили.

— З огляду на те, що мені доведеться лягати до того саркофагу, мене теж надовго не вистачить. Але Суртаз сказав – треба триматись. Стільки, скільки зможу.

— Ну, тоді... вперед, — криво посміхається мій співрозмовник.

Ох, знав би Меб, як мені не хочеться цього робити! Але наказ є наказ. Я підлітаю до зовнішнього кола і невпевнено застигаю на добрий десяток секунд, не наважуючись перетнути магічну межу.

— Тобі допомогти?

Судячи з єхидного тону, найдієвішою допомогою з його боку міг би стати гарний стусан. Тому я лише хитаю головою та повільно пролітаю над розкресленою лініями та рисками ділянкою підлоги, зупиняючись лише впритул до саркофагу.

Зблизька він виглядає ще зловісніше, ніж здалеку. У щілині між бортом та трохи відсунутою кришкою я бачу... непроглядну темряву. І на мить у мене виникає неприємне відчуття холодного чужого погляду, спрямованого на мене з темної глибини кам'яної труни.

Зберися, Шизо. Тобі туди треба лягати, тож не краще обійтися без оцих всіх вигадок.

Прикидаючи, як би так зрушити убік кришку, я торкаюся чорного каменю. І те, що я спочатку вважала сріблястими прожилками, раптом виявляється майстерно вирізаними на стінах саркофага рунами. Засяявши м'яким сріблом, вони показують мені свої обриси. На відміну від нанесених на підлозі, ці руни виявляються великими, на всю висоту кам'яного ящика. Вузькі та тонкі, вони переплітаються та перетинаються, формуючи химерний візерунок.

Десь за моєю спиною здивовано хмикає Меб. Я хочу обернутися, але не можу — вся моя увага зосереджена на сяйві рунічних написів.

З тихим скреготом кришка саркофага зрушується вбік.

Сама.

Тепер вона лежить не вздовж, а скоріше поперек саркофага. У ногах.

Попри непогану освітленість підвалу, дно кам'яного ящика все ще не видно — ця темрява непроникна навіть для мого магічного погляду. За десяток секунд уважного вдивляння в цю темну прірву, я знову відчуваю спрямований на мене погляд з її глибини.

Нарешті знайшовши в собі сили озирнутися, я помічаю Меба — він зосереджено переступає межі концентричних кіл. Маг похмуро дивиться собі під ноги, і мені здається, ніби кожен наступний крок дається йому важче за попередній.

— Ти б лягала вже, чи що, — каже Меб, не підводячи на мене очей, — а то я так можу вирубитися раніше за тебе.

Справді, досить відтягувати неминуче.

Обережно злітаю трохи вище, щоб легше було перекинути ноги через високий кам'яний бортик — якби я стояла на підлозі, його верхній край був би мені по груди, мабуть. У глибині саркофага спалахують примарні сріблясті іскорки.

Чудово. Схоже, він ще й реагує на мою присутність. Втім, про це можна було здогадатися й через поведінку кришки.

Присівши на борт, я перекидаю ноги всередину. Мої стопи ховаються за непроглядною темрявою. З цікавості трохи подригавши ногами, я розумію, що вона несподівано відчутна і виявляється в'язкою, податливою і… м'якою. Шипляче зітхнувши, зісковзую вниз, але останньої миті встигаю вчепитися за борти, щоб не пірнути вглиб ящика з головою. Раптом у нього немає дна?

Втім, це побоювання виявляється марним. М'яко спружинивши, темрява вистеляє під кістками моїх ніг і тазу цілком зручну перину. І якби не слабкість, що накриває мене слідом, то саркофаг був би цілком затишним місцем для медитації. Але лягати я поки що не наважуюсь.

Меб тим часом вже дістався внутрішнього кола і сів на підлогу, притулившись спиною до саркофагу. Цікаво, як він зі свого місця має намір спостерігати за моїм станом?

— Як часто тебе перевіряти? —  маг відкидає голову назад і, притулившись маківкою до чорного каменю, дивиться на мене знизу вверх.

— Та щоб я знала. Давай... хвилин за п'ять-десять, — невпевнено відповідаю я, бо справді гадки не маю, наскільки швидко ця штука витягне з мене всі сили. А слабкість у моєму тілі тим часом стрімко наростає.