Глава 1. Не надто приємне доручення

Я лечу за Мебом на вулицю і розмірковую про те, що тільки-но почула. Як так вийшло? Мені завжди розповідали, що світ магів вогню — найукріпленіший і найбезпечніший уламок з усіх, куди тільки можуть потрапити тварюки із Середньосвіту. Тому що гориста місцевість та вічні морози ускладнюють просування, а магічний вогонь захисників не залишає нападникам жодних шансів на виживання.

Що змінилося?

Зупинившись на ґанку, Меб прислухається до того, що відбувається в будинку. Судячи з того, що метушня серед слуг все ще триває, вона була викликана не лише моєю раптовою слабкістю. Якщо на неї взагалі звернули увагу, звісно. Але питати про справжню причину я не наважуюсь, тому просто насолоджуюся видом дерев, що нарешті відчули весну. Набухлі зеленкуваті бруньки виблискують у променях сонця. Небо яке гарне — яскраве, блакитне й чисте. Мабуть, маг води, що стоїть поруч зі мною, нарешті навчився вчасно розганяти власноруч зібрані хмари.

Меб кивком пропонує йти, і я знову лечу за ним. Але навіть після того, як ми звертаємо на широку вулицю, що веде до огородженого стіною серця столиці, мій супутник продовжує мовчати.

— Здається, ти щось хотів мені розповісти... — в якийсь момент я просто не витримую.

— Так, дійсно, — Меб скидається, ніби вже забувши, про що збирався говорити. — Коли Шим отямився, з ним зв'язався один зі знайомих магів вогню. Він і попросив передати, що їм потрібна допомога.

— А чому цей маг вогню не зв'язався зі мною сам? Чи з Суртазом?

— Ну... — мій супутник криво посміхається, — складно зв'язатися з тим, чию ауру не бачив жодного разу в житті. А енергетичні зліпки ти не відправляла, я так розумію.

Справді, таке завдання переді мною не ставили, а сама я і не здогадалася, адже всі бачені до цього звернення були записані на пергаменті. І це не говорячи про те, що я гадки не маю, як ті енергетичні зліпки взагалі створюються.

— А оскільки справа термінова і є один знайомий ліч, який начебто перебуває неподалік, — додає Меб, — вирішили передати прохання через нього. Раптом Суртаз не відмовить.

— Тобто вони думають, що їхнє прохання розгляне сам Суртаз?

— Мабуть.

— Ну... я маю для них погані новини. Його ще три дні не буде, якщо не більше.

— Тому я й вирішив розповісти тобі.

— Залишилося тільки зрозуміти, чим я зможу допомогти, — я шелестливо зітхаю. — У нас самих людей обмаль.

— Все настільки погано? — маг скоса поглядає на мене.

— Я б сказала — зовсім кепсько.

— А стане ще гірше, бо маги вогню з нашого світу ламануться допомагати своїм, — задумливо зауважує Меб. — Лінс якось розповідала, що вони мають свої методи екстреної телепортації додому, тому... Якщо відправляти допомогу — то разом із тими, хто планує повертається. Інакше можна й не дістатися.

— Нам нема кого відправляти, — терпляче повторюю я.

— Якщо не відправимо нікого на допомогу, наступного разу нема кому буде допомагати вже нам.

Меб вимовив це рівно та спокійно. Навіть майже байдуже, але зміст його слів насправді був тією самою гіркою правдою, про яку я в ці хвилини щосили намагалася не думати. З одного боку, маги вогню — закрита та не надто доброзичлива спільнота, що намагається без зайвої потреби нікого не пускати на свої землі. З іншого — самі вони першими приходять на допомогу під час кожної навали блідих потвор, якщо раптом опиняються поблизу. А поблизу вони так чи інакше знаходяться майже постійно. І виходить так, що тепер допомога потрібна їм самим. Настільки, що вони — горді, недовірливі та затяті — самі про неї просять.

— І все ж таки — що трапилося?

— Вогнемаг, що зв'язався з Шимом, охарактеризував це як надзвичайно масове вторгнення блідих, стійких до впливу холоду, — на мить мій співрозмовник замислюється, а потім киває своїм думкам. — Здається, саме так.

— Виходить, вони втратили одну з оборонних переваг?

— Ага. Сподіваюся, до створення вогнетривких істот бліді нескоро додумаються, — з невеселим смішком відповідає Меб.

— Скільки в нас часу?

— Гадки не маю. Сумніваюсь, що маги вогню от-от здадуться — до їхніх поселень серед гір ще спробуй дістанься... Але може бути проблема з телепортацією.

— Лінс знає?

— Ще ні.

Тон мага води — оманливо спокійний. І я прекрасно розумію, що навряд чи хтось або щось зможе втримати Лінс, якщо... коли вона помчить на допомогу. А вона безперечно помчить, начхавши на те, що для рідних її нібито більше не існує.

— Але навіть якщо я нічого їй не скажу, — похмуро додає Меб, — вона все одно дізнається... з інших джерел.

Ще б пак, адже її брат все ще в нашому світі. Я бачила знайоме ім'я у переліку магів прикордонних застав в секторі Хеф. Тому подумки погоджуюсь зі своїм співрозмовником у тому, що хлопець знайде спосіб зв'язатися з власною сестрою і напевно спробує забрати її із собою.

Якийсь час ми мовчки прямуємо до серця столиці.

— Загалом, коли вирішиш, кого і куди відправляти... — маг криво посміхається, — шепни мені пару слів. Щоб я знав, чого чекати від Лінс.

— Добре.

Мені самій для початку слід дізнатися, що взагалі з цим усім робити. Схоже, знову доведеться спиратися на досвід сера Алонта.

— А що хотів Суртаз? — Меб скоса дивиться на мене. — Чи це секрет?

— Він наказав повернутися до його додому, спуститися до підвалу і зв'язатися з ним, коли це зроблю.

— Допомога потрібна?

— Не знаю. Навряд чи...

— Як скажеш.

Маг знизує плечима і переводить погляд на стіну, що до якої ми поволі наближаємось. Я помічаю, що на небі знову збираються хмари. Гарні, білосніжні — поки що не дощові.

— Цікаво, чи буде дощ…

— Якщо й буде, то я тут ні до чого, — Меб видає єхидний смішок. — Це вже пройдений етап.

— А ти взагалі… нормально себе почуваєш?

Якщо вже видався слушний момент, то чому б і не спитати? Все одно до дому Суртаза ще хвилин десять пішки.