Початок кінця

Вітаю, шановні читачі! Це сьома книга серії "Видатна особистість", і якщо ви не читали попередні шість — краще почніть з початку історії прямо зараз, шукайте на моїй сторінці книгу з назвою "Ліч на стажуванні. Частина 1".

А якщо вже прочитали всі попередні — рада вітати вас у першій книзі останньої трилогії циклу! Дякую за увагу, коментарі та вподобайки ;)

***

— Пані, будь ласка, посидьте ще трохи!

Я вкотре не піддаюся безглуздому для скелета бажанню ворухнутися. Художник дивиться на мене настільки перелякано і благально, що мені стає його просто шкода.

Ще б пак, адже не щодня тебе на світанку висмикують з ліжка наказом з'явитися перед очі глави одного з магічних родів. З'явившись, ти бачиш, що цей глава — жінка-ліч, що саме по собі загрожує раптовою загибеллю у випадку, якщо їй щось не сподобається. А тут ще й хитромудре замовлення: намалювати іншу безсмертну, та якомога красивіше. І не просто намалювати, а створити ікону. Але вона має виглядати так, щоб священність зображеної на ній людини не надто впадала у вічі. І ти стоїш такий перед полотном і думаєш: покарає тебе всевидящий володар Суртаз на місці за таке святотатство чи залишить ще помучитися?

Принаймні, якби я була на місці цього художника, то думала би приблизно так. Власне обоження мій вчитель, м'яко кажучи, не схвалює. А дізнаватися про його думку щодо поклоніння мені я воліла б з якнайбільшої від Першого Некроманта відстані.

І минуло лише три дні з моменту його відбуття до сусіднього уламку світу. За моїми відчуттями — наче три роки. І кожен з них був присвячений неймовірно захопливим справам.

Перший день ознаменувався розбором незліченних сувоїв із записками, заявками, звітами, скаргами та Суртаз знає, чим ще. Якби не допомога Мілеха, що мав значний досвід роботи з паперами ще з часів перебування на посаді канцеліара застави, я б упокоїлася вже після третього десятка аркушів з описом всіляких господарських потреб...

Весь другий день був присвячений аналізу боєздатності нашого уламка світу. У компанії сера Алонта, колишнього коменданта тієї ж застави, це було навіть захопливо. От тільки результат пригнічував. Якби бліді тварюки зараз вирішили знову відновити вторгнення — ледь відновлена лінія оборони зламалася б так само легко, як тонка річкова крига під час перших морозів. І це навіть без урахування нашої власної повсталої нежиті, на яку перетворилися численні жертви попередньої атаки. Некромаги повільно, але впевнено упокоювали особливо небезпечних, але від селян то тут, то там надходили скарги на мерців різного ступеня агресивності. Втім, розв'язання цієї проблеми я без всякого сорому доручила комендантові: його досвід розподілу боєздатних магів за скрутних обставин заслуговував на довіру та необмежені повноваження від мого імені.

Але якщо перші два дні були важкими, то третій спочатку здався мені просто нудним. Численні представники шляхетних сімейств, які зуміли пережити проведену моїм учителем карально-надихаючу чистку, побажали висловити мені повагу і принести клятву вірності, покори та ще чогось.

І все б нічого, але кількість цих бажаючих була такою великою, а їхня балакучість — настільки безглуздою і дратівливою, що я не одразу зрозуміла, якої саме миті мене спробували вбити. Усвідомлення того, що щось пішло не так, наздогнало мене разом зі спалахом болю від кількох вибитих зубів і дзвінким клацанням рук-батогів Сата, що вкрай вчасно опинився поруч.

Як потім з'ясувалося, тітонька Саді без мого відома доручила йому охороняти мене. І чи варто говорити, що вона лише відмахнулася від мого протесту проти страти невдачливого вбивці? 

Разом з усім його нечисленним родом. 

Причину такої непохитності мені пізніше пояснив Сат: у цієї сім'ї були давні рахунки з родом Суар, тому необачна спроба вбити мене дала чудовий привід раз і назавжди закрити це питання. Тієї миті я вкотре зрозуміла, що інтриги та політика мені не до душі. Як і правління загалом. Альда б сюди... Хоч він і розбирався в людях не надто краще за мене, але з ним було б набагато спокійніше, чи що.

Ех, мій невідомий мовчазний друже… Не знаю, чи можеш ти уявити, як я сумую за цим занудою. Але оскільки з нас двох пощастило вціліти саме мені, то з цим доведеться якось жити. І якщо з усіх внутрішніх співрозмовників у мене залишилася тільки власна совість, ти побудь хоча б слухачем, гаразд? 

А то в моїй черепушці останнім часом аж надто порожньо і просторо.

Так от, про що я?

Загалом, сьогодні у нас четвертий день з моменту відбуття Суртаза у справах. На мене чекає щонайменше кілька годин тиші, і це просто чудово. От і сиджу тепер на цьому стільчику та намагаюсь зайвий раз не рухатися, щоб не ускладнювати бідолашному художнику виконання і без того непростого завдання.

Хоча ворухнутись хочеться так, як не хотілося навіть під час відстеження першого зомбі у моєму прижиттєвому учнівстві. А я тоді майже три години нерухомо сиділа, між іншим. І коли настав час тікати — рухалася не краще за повсталого мерця.

Здається, Альд під час однієї зі своїх лекцій називав це пам'яттю тіла. Що в посмерті ліч, за відповідних обставин, здатний відчувати лише те, що він встиг відчути за життя. І це стосується як приємного, так і болісного досвіду. Тому у мене будь-які проблеми позначаються або слабкістю, або тягнучим, колючим, ниючим чи пекучим болем — в дитинстві та юності я цього сповна навідчувалась.

— Пані, не смію більше вас затримувати...

З цими словами художник кидає на мене тривожно-насторожений погляд поверх полотна. Мабуть, намагається зрозуміти мою думку з приводу цієї новини — з лічами весь час треба бути насторожі, так. А мені раптом стає прикро, що все так швидко скінчилося. Адже зараз я вийду з цієї кімнатки, про існування якої в маєтку Суар навіть не підозрювала, і на мене знову наваляться обов'язки намісниці Суртаза. І хто знає, якими вони будуть сьогодні.

З шелестливим зітханням я здіймаюсь у повітря.