Розділ 6

Артем нервував. Ксенія бачила це по тому, як він уже вдесяте поправляв комірець сорочки, хоча сьогодні на ньому не було офісного костюма — лише зручний джемпер. Вони під’їхали до затишного будинку на околиці міста, оточеного старим садом.

​— Хвилюєшся? — тихо запитала Ксенія, стискаючи його руку.

— Дідусь — непроста людина, — зітхнув Артем. — Він бачить людей наскрізь. І якщо йому щось не сподобається, він не буде мовчати. Але головне… я не знаю, як він відреагує на те, що я привіз із собою «сюрприз».

​На задньому сидінні машини почулося низьке «вуф». Барон, якого вони не змогли залишити в притулку, нетерпляче перемикав лапами, дивлячись у вікно на знайомі ворота.

​Коли вони вийшли з машини, на ганок повільно вийшов літній чоловік у теплій жилетці. Його очі, такі ж проникливі, як у Артема, але з доброю сіткою зморшок, уважно вивчали гостей.

​— Отже, ти все-таки прийшов, — голос дідуся, пана Михайла, був сиплим, але міцним. — І не сам.

​Артем зробив крок вперед.

— Дідусю, це Ксенія. Вона… вона та сама людина, завдяки якій я зрозумів, чому ти написав такий дивний заповіт.

​Ксенія трохи ніяково посміхнулася:

— Добрий день, пане Михайле. Мені дуже приємно нарешті з вами познайомитися. Артем багато розповідав про вас.

​Дідусь Михайло підійшов ближче, довго дивився Ксенії в очі, а потім раптом перевів погляд вниз. Барон, який досі стояв тихо, раптом рушив вперед. Він підійшов до старого, сів біля його ніг і… впевнено поклав лапу йому на коліно. Точно так само, як він колись зробив при першій зустрічі з Артемом.

​Пан Михайло на мить застиг, а потім його обличчя розпливлося в щирій, теплій посмішці. Він опустив свою суху долоню на голову пса.

​— Бароне, старий пройдисвіте! — засміявся дідусь. — Ти все-таки знайшов йому пару, га? Я ж казав тобі три роки тому, коли ми передавали тебе в притулок, що цей хлопець пропаде без твого нагляду.

​Ксенія і Артем перезирнулися.

— Ви… ви знали? — здивовано запитав Артем. — Ви спеціально залишили Барона в тому притулку, знаючи, що я туди прийду?

​— Артеме, — дідусь хитро підморгнув, — у моєму віці знаєш, що гроші не змінюють людей. Людей змінюють тільки любов і собаки. Я знав, що Барон не підпустить до себе ту твою Вікторію, але я також знав, що він відчує серце такої дівчини, як Ксенія.

​Він жестом запросив їх до хати.

— Заходьте, чай уже готовий. І Барону знайдіть миску, він сьогодні чесно заробив свою порцію смаколиків.

​Коли вони сиділи на веранді, розмовляючи про плани на притулок, Ксенія відчула неймовірне полегшення. Вона дивилася, як Артем сміється, слухаючи дідусеві історії, і як Барон затишно вмостився між кріслами двох найважливіших для нього чоловіків.

​— Знаєш, — шепнув Артем Ксенії, поки дідусь пішов за медом, — Барон тільки-но знову це зробив.

— Що саме?

— Поєднав мій минулий світ і мій майбутній. Тепер я точно знаю, що я вдома.

​Барон ліниво розплющив одне око, глянув на щасливу пару і знову заснув. Його «люди» були в безпеці, і це було головне завдання його життя.

Артем стояв на веранді, приголомшений почутим. Він дивився на Барона, який тепер спокійно гриз сухар біля ніг дідуся, і все ніяк не міг скласти докупи цей пазл.

​— То Барон... він увесь цей час був твоїм? — нарешті вимовив Артем. — Ти віддав свого найкращого друга в притулок просто щоб... щоб провчити мене?

​Дідусь Михайло повільно відставив чашку з чаєм і серйозно поглянув на онука.

— Не провчити, Артеме. А врятувати. Ти став занадто холодним, занадто «цифровим». Я знав: якщо я просто скажу тобі змінити життя, ти не послухаєш. А Барону неможливо збрехати. Я віддав його Ксенії, бо бачив, як вона ставиться до тварин. Я знав, що там мій пес буде в любові, і що саме там ти зустрінеш ту, чиє серце б'ється в тому ж ритмі, що й твоє.

​Ксенія, яка досі мовчки слухала, відчула, як на очі навернулися сльози.

— Пане Михайле, ви так ризикували... А якби Артем не прийшов? Якби він просто відкупився грошима?

​— О, тоді б Барон просто залишився у тебе, Ксеніє, — дідусь хитро посміхнувся. — І він був би щасливий. Але я знав свого онука. Під цим дорогим піджаком все ще живе той хлопчик, який колись плакав над пораненим горобцем. Треба було лише нагадати йому про це.

​Артем присів біля Барона і провів рукою по його золотистій шерсті. Пес тихо заурчав, підставляючи вухо під знайомі пальці.

— Виходить, — тихо сказав Артем, — весь цей заповіт, цей тиждень у притулку... це була одна велика перевірка?

​— Це був шлях додому, синку, — дідусь поклав руку на плече Артема. — І я бачу, що ти його пройшов. Поглянь на Ксенію. Поглянь на те, як ти змінився за цей тиждень. Хіба воно того не варте?

​Артем підвівся і підійшов до Ксенії. Він ніжно обійняв її за плечі, відчуваючи, як вона тулиться до нього.

— Більше ніж варте, дідусю. Дякую тобі. І тобі, Бароне.

​Барон раптом підхопився, підбіг до Ксенії та Артема і почав кружляти навколо них, весело виляючи хвостом. Він виконав своє завдання. Його стара і нова сім'я тепер були разом.

​— Ну що, — пан Михайло встав, спираючись на палицю. — Досить емоцій. Ксеніє, показуй мені фотографії того цуценяти, якого ви врятували. Артем казав, що ви назвали його Щасливчиком? Хочу бачити, кому мій Барон тепер передає свій досвід.

​Вечір пройшов за теплими розмовами. Вони планували, як облаштують нову частину притулку, яку дідусь запропонував назвати «Дім Барона». А сам Барон лежав посеред веранди, задоволено мружачись. Він знав: завтра вони всі разом поїдуть у притулок. І це буде найкращий день у його довгому, мудрому житті.