Розділ 5

Ранок у притулку почався не з гавкоту, а з реву двигунів. Ксенія ледь встигла допити свою каву, коли побачила, як через ворота заїжджає білий фургон, а за ним — вантажівка з будматеріалами.

​Артем стояв посеред подвір’я. Він уже не був схожий на того «короля офісів» у синіх гумових чоботях. Сьогодні на ньому були зручні джинси та робоча куртка, а в руках він тримав планшет із кресленнями.

​— Що тут відбувається? — Ксенія вийшла на ганок, мружачись від яскравого травневого сонця.

— Я ж казав, що професіонали не кидають справу, — посміхнувся Артем. — Це бригада мого друга. За тиждень ми замінимо дах, утеплимо вольєри та зробимо нову систему опалення. Барон заслуговує на теплу зиму, правда, друже?

​Барон, який сидів поруч із ним, гордо випнув груди, ніби особисто перевіряв якість привезеної цегли.

​Цілий день притулок нагадував вулик. Ксенія показувала, де краще зробити стоки, а Артем контролював робітників. Між ними панувала дивна, легка енергія — вони більше не сперечалися, а розуміли одне одного з пів слова. Ксенія з подивом зауважила, як Артем власноруч допомагав розвантажувати дошки, не боячись мозолів.

​Але ідилія тривала недовго.

​Ближче до вечора біля воріт різко загальмувала дорога червона іномарка. З неї вийшла жінка — ідеальна укладка, холодний погляд і сукня, яка коштувала більше, ніж весь річний бюджет притулку.

​— Артеме! Ти з глузду з’їхав? — її голос прозвучав як удар батога. — Весь офіс тебе шукає, акціонери вимагають звіту про злиття компаній, а ти… ти тут возишся з собаками в цьому болоті?

​Артем помітно напружився. Це була Вікторія, його бізнес-партнерка та жінка, з якою він колись планував спільне майбутнє.

​— Вікторіє, я зараз зайнятий, — сухо відповів він. — Я маю дотриматися умов заповіту. І мені тут подобається.

— Тобі подобається сморід мокрої шерсті та ця… волонтерка? — вона зневажливо кивнула на Ксенію, яка стояла поруч із Бароном. — Подивися на себе! Ти став посміховиськом. Якщо ти не повернешся в місто до завтра, рада директорів відсторонить тебе.

​Ксенія відчула, як серце стиснулося. Вона подивилася на Артема. Тепер вона бачила два його світи: один — тут, із нею та Бароном, де він рятував життя, і інший — там, де панували гроші та холодний розрахунок.

​Артем мовчав. Його погляд метнувся від Вікторії до Ксенії, яка мимоволі зробила крок назад.

​І тут втрутився Барон. Він неспішно підійшов до Вікторії. Жінка гидливо поморщилася:

— Фу! Геть від мене, брудна тварино!

​Барон не загавкав. Він просто став між Артемом та Вікторією, заступивши жінці шлях, і тихо, загрозливо загарчав. Це було не просто попередження. Пес ніби казав: «Ця людина більше не належить твоєму світу».

​— Артеме, прибери свого монстра! — вискнула Вікторія.

— Він не монстр, — спокійно сказав Артем, і в його очах знову з’явилася та впевненість, яку Ксенія бачила в лісі. — Він — Барон. І він правий. Тобі тут не місце, Вікторіє. Повертайся в місто. Акціонерам передай, що я повернуся тоді, коли завершу те, що розпочав. Або не повернуся зовсім.

​Коли червона машина з вереском шин зникла за поворотом, на подвір’ї настала тиша. Ксенія боялася дихати.

​— Ти справді готовий усе втратити через цей притулок? — тихо запитала вона.

Артем підійшов до неї, взяв її руки у свої та подивився прямо в очі.

— Я вже все втратив раніше, Ксеніє. Просто не знав про це. А тепер… — він глянув на Барона, який задоволено вмостився біля їхніх ніг. — Тепер я, здається, нарешті знайшов щось справжнє.

Вечір опустився на притулок, огортаючи новобудову м'яким сутінком. Артем все ще тримав Ксенію за руки, і хоча червона машина Вікторії вже давно зникла за обрієм, напруга в повітрі не зникала.

​— Ти не повинен був цього робити через мене, — прошепотіла Ксенія. — Твоя кар’єра, твоє ім’я… Вікторія не з тих, хто прощає.

​— Я зробив це не через тебе, Ксеніє, — Артем усміхнувся, але його очі залишалися серйозними. — Тобто, через тебе теж, але насамперед — через себе. Я вперше за десять років відчув, що не граю роль. Барон бачить мене справжнім, і ти бачиш мене справжнім. В офісі я бачу лише відображення в скляних панелях.

​Він відпустив її руки, але лише для того, щоб обережно обійняти за талію. Барон, який до цього моменту спостерігав за сценою з виглядом професійного охоронця, раптом підвівся. Він підійшов до великого мішка з кормом, який Артем допомагав розвантажувати, і почав наполегливо штовхати його носом у бік комори.

​— Бароне, ти невтомний! — засміялася Ксенія, витираючи непрохану сльозу. — Робочий день закінчився, навіть для собак.

​— Ні, він натякає, що я ще не все відпрацював, — Артем підняв мішок, легко закинувши його на плече. — Кажи куди нести, командире.

​Вони працювали ще годину. У тиші притулку, під світлом одного ліхтарика, вони розставляли речі, годували цуценя, яке Артем врятував (і яке тепер отримало тимчасове ім’я «Щасливчик»), і просто розмовляли. Артем розповідав про свого дідуся — того самого, чий заповіт привів його сюди. Виявилося, що дідусь колись теж любив золотистих ретриверів, і Барон неймовірно нагадував йому собаку з його дитинства.

​— Дід знав, що я заблукав, — тихо сказав Артем, коли вони нарешті сіли на ганку. — Він знав, що тільки таке місце, як це, і така людина, як ти, зможуть мене повернути.

​Ксенія поклала голову йому на плече. Барон вмостився в них у ногах, займаючи майже весь простір ганку. Старий пес заплющив очі й глибоко зітхнув. Його місія була майже завершена. Він привів Артема додому. Не в той холодний скляний будинок у центрі міста, а сюди — де серце б’ється в унісон із гавкотом відданих друзів.

​— Знаєш, — сказала Ксенія, заплющуючи очі, — Барон сьогодні вперше не гавкав на машину, яка заїхала у двір. Він знав, що ти приїхав назавжди.

​Артем поцілував її у скроню.

— Назавжди — це довгий термін. Але з таким напарником, як Барон, я думаю, ми впораємося.

​Десь у вольєрах затих останній гавкіт. Притулок засинав, захищений мудрістю старого пса і новою любов’ю, яка виявилася міцнішою за будь-які контракти.