Розділ 4

Повернення до притулку було швидким. Артем, не звертаючи уваги на свої вщент зіпсовані сині чоботи, майже біг, щоб встигнути до заходу сонця. У його руках, загорнуте в дорогу брендову куртку, тремтіло маленьке життя. Барон не відставав — він дріботів поруч, серйозний і зосереджений, ніби виконував роль почесного ескорту.

​У маніпуляційній кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише сопіння Барона під столом та тихий хрускіт снігу (чи то дощу), що почав бити у вікна. Ксенія спритно оглядала цуценя. Її рухи були точними, але ніжними.

​— Жити буде, — нарешті видихнула вона, накладаючи фіксуючу пов’язку на крихітну лапку. — Перелому немає, тільки сильний вивих і виснаження. Ще б одна ніч у тому лісі — і ми б не встигли.

​Артем стояв біля стіни, заклавши руки за спину. Його светр був у плямах від болота, на щоці запеклася кров від подряпини, але він вперше за довгий час не відчував дискомфорту.

​— Що з ним буде далі? — запитав він, дивлячись на згорток, який нарешті заснув під дією ліків.

​— Знайдемо дім. А поки що залишиться в нас, — Ксенія підвела очі й раптом завмерла. — Артеме, ви поранилися. Сядьте, я оброблю подряпину.

​— Це дрібниці, — спробував відмахнутися він, але Ксенія вже вказала на стілець так рішуче, що сперечатися було марно.

​Вона підійшла зовсім близько. У маленькій кімнаті стало затісно. Артем відчував аромат її волосся — суміш весняного вітру та хвої. Коли вона торкнулася його обличчя ваткою з антисептиком, він мимоволі затамував подих.

​— Дякую, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від його щоки. — Я не очікувала, що ви так кинетеся на допомогу. Більшість людей вашого кола просто викликали б службу порятунку і поїхали далі.

​— Більшість людей мого кола не мають такого наглядача, як Барон, — криво посміхнувся Артем. — Він так на мене дивився, що я просто не міг інакше.

​Вони обидва подивилися під стіл. Старий ретривер розлігся на підлозі, розкинувши лапи, і задоволено мружився. Він зробив свою справу: привів їх туди, де вони були потрібні одне одному.

​— Знаєте, Ксеніє, — Артем раптом перехопив її руку, якою вона тримала ватку. — Я прийшов сюди через заповіт діда. Думав, відбуду термін і забуду. Але зараз… я дивлюся на Барона, на це цуценя, на вас… і мені здається, що я нарешті почав дихати.

​Ксенія не прибрала руку. Тепло його долоні пронизувало її, змушуючи серце битися частіше.

— Барон рідко помиляється в людях, — прошепотіла вона. — Мабуть, він знав, що ви — не просто «людина в костюмі».

​Раптом світло в притулку мигнуло і згасло. Стара проводка не витримала негоди. Кімната занурилася в повну темряву, і лише тьмяне світло вуличного ліхтаря пробивалося крізь шибку.

​Барон тихо гавкнув, ніби підбадьорюючи їх. У цій темряві Артем відчув, як Ксенія мимоволі притулилася до нього. Він обережно обійняв її за плечі, захищаючи від нічного холоду. Конфлікти, образи, різні світи — все це залишилося десь там, за дверима. Тут були тільки вони, тихе дихання врятованого цуценяти та мудрий пес, який знав: кохання починається саме з таких моментів.

​— Завтра буде багато роботи, — тихо сказав Артем у темряву. — Потрібно полагодити дах і світло. Я допоможу.

​— Ви залишаєтеся? — з надією запитала Ксенія.

​— Я залишаюся. І, здається, не тільки на тиждень.

Темрява в маніпуляційній здавалася густою, як оксамит, але вона більше не лякала. Артем відчував, як Ксенія ледь помітно тремтить — чи то від холоду, що почав пробиратися крізь щілини старого вікна, чи то від раптової близькості.

​— У нас десь були свічки… — прошепотіла вона, але не зробила жодного руху, щоб відсторонитися.

​— Почекай, — тихо відповів Артем. Його голос у цій тиші звучав інакше: глибше, без звичних сталевих ноток. — Давай просто побудемо так хвилину. Без світла, без планів, без бізнесу.

​Барон, наче відчувши момент, підвівся і підійшов до них. Він не став вклинюватися між ними, як роблять ревниві пси. Натомість він просто сів поруч, притиснувшись до ніг обох, створюючи єдине коло тепла. Тепер вони були втрьох: Ксенія, Артем і їхній волохатий охоронець.

​— Знаєш, — почала Ксенія, дивлячись на слабкий відблиск ліхтаря на стіні, — я завжди боялася, що притулок — це мій острів самотності. Що я назавжди залишуся тут серед тих, кого покинули, бо сама не вмію довіряти людям.

​Артем сильніше стиснув її плече.

— Я теж побудував навколо себе притулок. Тільки замість вольєрів там були цифри, звіти та офісні стіни. Я думав, що це і є успіх. А виявилося, що успіх — це коли ти можеш дістати маленьке життя з ями, і твоє серце при цьому не мовчить.

​Він повільно провів рукою по її волоссю, заправляючи неслухняне пасмо за вухо. Ксенія підняла голову. У напівтемряві її очі світилися дивним, теплим блиском.

​— Барон — справжній маніпулятор, — тихо засміялася вона, намагаючись розрядити атмосферу. — Ти бачив, як він підштовхнув тебе до мене в лісі?

​— О, він не просто маніпулятор. Він — геній стратегії, — відповів Артем. — Він знав, що я не зможу піти, поки не побачу твою посмішку.

​Він нахилився нижче. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Ксенія затамувала подих, відчуваючи тепло його дихання на своїх губах. І коли вже здавалося, що світ навколо зникне в першому поцілунку, Барон видав гучне, розкотисте… «Пчихи!».

​Вони обоє здригнулися і водночас розсміялися. Момент був зіпсований, але напруга зникла, змінившись неймовірною легкістю.

​— Бароне! — Ксенія жартома погрозила псу пальцем. — Ти вирішив, що нам ще зарано?

​Старий ретривер лише задоволено облизнувся і знову влігся, клацаючи пазурами по підлозі. Він ніби нагадував: «Спершу діло,  а потім романтика».

​— Він правий, — Артем допоміг Ксенії підвестися. — Спершу треба зігріти цуценя і знайти ліхтарик. А завтра… завтра я привезу сюди бригаду. Ми полагодимо дах, замінимо проводку і зробимо найкращий притулок у цій країні.

​— Ти серйозно? — Ксенія здивовано подивилася на нього.