Розділ 3

Коли Артем вийшов на подвір’я через пів години, Ксенія ледь стримала черговий напад сміху. Чоловік змінив дорогі туфлі на гумові чоботи, які, вочевидь, купив у найближчому сільському магазині — вони були яскраво-синього кольору і на два розміри більші. У поєднанні з його брендовою курткою це виглядало комічно.

​— Не кажіть ні слова, — процідив крізь зуби Артем, переставляючи важкі ноги. — Це єдине, що я знайшов у багажнику. Тепер я схожий на рибалку-невдаху.

​— Ви схожі на людину, яка нарешті готова до пригод, — Ксенія пристебнула поводок до нашийника Барона. — Тримайте. Сьогодні ви ведете його. Але попереджаю: хоч він і старий, характер у нього як у капітана корабля. Куди він захоче, туди ви й попливете.

​Артем невпевнено взяв поводок. Барон, відчувши свободу, бадьоро почимчикував до воріт, тягнучи за собою свого нового «підопічного».

​Ліс зустрів їх запахом хвої та мокрої землі. Ксенія йшла трохи позаду, спостерігаючи, як Артем намагається не заплутатися в кущах. Спочатку вони йшли мовчки, але тиша була не напруженою, а скоріше вичікувальною.

​— Ви так і не сказали, — нарешті озвався Артем, коли Барон зупинився обнюхати якесь особливо цікаве дерево. — Чому цей пес нікого не підпускає? Ви казали, що у нього складний характер.

​Ксенія зітхнула, і її обличчя на мить затьмарилося.

— Барон потрапив до нас три роки тому. Його знайшли біля будинку, де помер його господар — старий професор. Пес три дні не відходив від дверей. Після цього він перестав довіряти чоловікам у костюмах. Мабуть, вони асоціюються у нього з тими людьми з опіки чи поліції, які забрали його з дому.

​Артем мимоволі подивився на свою куртку.

— То чому ж він підійшов до мене? Я ж теж «у костюмі».

​— Можливо, — Ксенія підійшла ближче, — він відчув, що під цим костюмом теж ховається хтось, хто втратив свій дім. Або принаймні свій шлях.

​Артем хотів щось заперечити, але в цей момент Барон різко смикнув поводок. Старий пес побачив білку і, забувши про свої хворі суглоби, кинувся вперед. Артем, не очікувавши такої прудкості, перечепився через корінь дерева і, намагаючись втримати рівновагу, вхопився за... руку Ксенії.

​Вони завмерли. Барон зупинився так само раптово, як і побіг, і тепер спокійно спостерігав за ними, весело помахуючи хвостом. Ксенія відчула, як її щоки починають паленіти. Артем був так близько, що вона бачила кожну риску на його обличчі, яке вже не здавалося таким холодним.

​— Здається... — проковтнула клубок у горлі Ксенія, — Барон щойно влаштував нам «випадкову» перевірку на координацію.

​Артем швидко відпустив її руку, ніяково поправляючи куртку.

— Чи на витривалість моїх нових чобіт, — буркнув він, хоча серце в його грудях калатало значно швидше, ніж після пробіжки за псом.

​Барон видав короткий «гав», ніби підтверджуючи, що все йде за планом. Він не просто гуляв — він плев тонку нитку між двома самотніми людьми, і цей ліс став його головним спільником.

​— Ходімо вже, «свахо» у шерсті, — тихо сказав Артем, звертаючись до пса, але Ксенія помітила, як на кутиках його вуст з’явилася ледь помітна, перша за весь день щира посмішка.

Вони йшли далі вглиб лісу, де сонячні промені ледь пробивалися крізь густі крони дерев, малюючи на землі золотисті візерунки. Артем уже не так міцно стискав поводок, дозволяючи Барону самому обирати темп.

​— Знаєте, Ксеніє, — раптом порушив тишу Артем, — я все життя вважав, що контроль — це єдиний спосіб вижити. В бізнесі, у стосунках… Якщо ти не тримаєш ситуацію за горло, вона обов'язково тебе зрадить.

​— І як воно? — м’яко запитала вона, переступаючи через порослу мохом гілку. — Контролювати кожен подих?

​— Втомлює. Але безпечно. А тут… — він кивнув на Барона, який саме захоплено розкопував якусь нірку. — Тут ніяких правил. Цей пес робить, що хоче, ви кажете те, що думаєте, а я стою посеред лісу в синіх чоботях і відчуваю себе… дивно.

​— Це називається «життя», Артеме. Воно зазвичай починається там, де закінчуються ваші плани, — Ксенія посміхнулася. — Барон не просто собака. Він як дзеркало. Він показує вам вас справжнього, без цих усіх захисних шарів.

​Вони вийшли на невелику галявину, де старе дерево повалилося прямо посеред трави, утворивши природну лаву. Барон одразу ж підійшов до нього, важко влігся поруч і поклав морду на лапи, даючи зрозуміти, що час на перепочинок настав.

​Артем і Ксенія сіли на стовбур дерева. Між ними була невелика відстань, але після того «випадкового» дотику в лісі повітря здавалося наелектризованим.

​— Ксеніє, а чому ви назвали його саме Бароном? — запитав він, спостерігаючи за мірним диханням пса.

​— Бо він має власну гідність. Навіть коли він був зовсім хворий, коли його тільки привезли, він ніколи не випрошував їжу. Він чекав. Він дивився на нас так, ніби ми — його піддані, які трохи запізнилися з обідом, — вона засміялася, і цей звук змусив Артема мимоволі задивитися на неї. — Він благородний. Набагато благородніший за багатьох людей, яких я зустрічала.

​Артем хотів щось відповісти, але в цей момент Барон різко підняв голову. Його вуха напружилися. З глибини лісу почулося дивне скавчання — тонке, жалібне і сповнене болю.

​Барон миттєво підвівся, попри свої старі суглоби, і рвонув убік чагарників, ледь не вирвавши поводок із рук Артема.

​— Бароне, стій! — крикнула Ксенія, кидаючись за ними.

​Вони продерлися крізь кущі терну і зупинилися біля невеликої ями, заваленої хмизом. Барон стояв біля краю і тривожно скавчав, дивлячись униз. Там, серед гілок і бруду, заплуталося маленьке цуценя — брудне, худе, зі зламаною, вочевидь, лапкою. Воно тремтіло від холоду і страху.

​— О боже, маленьке… — Ксенія вже збиралася стрибнути в яму, але Артем перегородив їй шлях.

​— Стійте. Там слизько і багато гострих гілок. Ви тільки поранитеся, — він швидко скинув свою дорогу куртку, залишившись у самому светрі. — Я дістану.

​Ксенія з подивом спостерігала, як цей чоловік, який ще годину тому боявся плями на штанах, без вагань спускається в брудну яму. Артем діяв швидко, але надзвичайно обережно. Він загорнув цуценя у свою куртку, притиснувши його до грудей, щоб зігріти.