Розділ 2

Артем відсахнувся від Барона так, ніби його вдарило струмом. Він із жахом дивився на величезну мокру пляму, що розповзалася на його сірих штанах від італійського бренду.

​— Ви бачили?! — Артем обурено вказав пальцем на пса, який продовжував незворушно махати хвостом. — Він зіпсував мій одяг! Це, по-вашому, «мудрий вибір»? Це хуліганство!

​Ксенія не втрималася і пирхнула, ледь стримуючи сміх. Вигляд цього поважного «короля життя», який ледь не втратив свідомість через трохи собачої шерсті, здавався їй неймовірно кумедним.

​— По-перше, Барон — не хуліган. Він просто відчув у вас щось таке, що іншим не під силу, — вона підійшла ближче, поплескавши пса по загривку. — А по-друге, це притулок, пане Артеме. Тут брудно, шумно і пахне життям, а не дорогим парфумом. Якщо ви не готові до плям, то навіщо взагалі сюди прийшли?

​Артем глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе.

— Я прийшов сюди, бо мій покійний дід заповів передати частину спадку саме цьому закладу, але за однієї умови: я маю особисто прожити тут тиждень як волонтер і доглянути хоча б за одним собакою. Це абсурд, але я звик поважати волю сім'ї.

​Ксенія застигла. Її очі розширилися від подиву.

— Ви? Тиждень? У нас? — вона обвела рукою старі вольєри та пошарпані стіни. — Та ви й години не витримаєте. Ви ж боїтеся забруднити руки навіть для того, щоб погладити Барона.

​— Я не боюся, — відрізав Артем, роблячи крок вперед, прямо в глибоку калюжу, про яку він зовсім забув. — Я просто не бачу сенсу в цьому хаосі. Дайте мені завдання, і я його виконаю. Швидко і професійно.

​— Професійно тут не вийде, — Ксенія схрестила руки на грудях. — Тут треба серцем. Отже, план такий: раз Барон вас «мітив», ви будете за ним доглядати. Його треба вичісувати, водити на прогулянки та... оскільки він старий, стежити за його ліками.

​— Скільки йому? — Артем нарешті уважніше подивився на пса.

— Близько дванадцяти. Для великих собак це поважний вік. Його ніхто не бере, бо всі хочуть цуценят. Всі хочуть свята, а Барон — це тиха гавань.

​Барон у цей момент влігся прямо на туфлі Артема, перегородивши йому шлях до виходу. Він важко зітхнув і заплющив очі, ніби кажучи: «Ну що, хлопче, тепер ми команда».

​— Він знущається з мене, — прошепотів Артем, дивлячись на Ксенію.

— Ні, він вас виховує, — посміхнулася вона, і вперше в її погляді Артем помітив не лише колючість, а й дивний теплий вогник. — Ваша перша зміна починається зараз. У коморі стоїть щітка для вичісування. Барон любить, коли починають з вух.

​Артем подивився на свої ідеальні руки, потім на старого пса і на вперту дівчину. Він ще не знав, що цей тиждень змінить його життя назавжди, а старий Барон у цей момент ледь помітно ворухнув вухом — він точно знав, що його план працює.

Артем стояв посеред подвір’я, дивлячись то на щітку в руках Ксенії, то на свої ідеально начищені туфлі, які тепер мали жалюгідний вигляд.

​— Починати з вух? Ви серйозно? — перепитав він, обережно беручи щітку двома пальцями, наче це був не інструмент для догляду, а якийсь небезпечний артефакт.

​— Цілком, — кивнула Ксенія, ледь стримуючи переможну посмішку. — І не бійтеся, він не кусається. Хіба що ви спробуєте втекти до завершення процедури. Барон дуже не любить незакінчених справ.

​Ксенія пішла в бік вольєрів, залишивши їх наодинці. Артем зітхнув, озирнувся навколо, перевіряючи, чи ніхто з його бізнес-партнерів не бачить цієї картини, і повільно опустився на одне коліно поруч із псом.

​— Ну що, Бароне... чи як там тебе... — пробурмотів він. — Давай домовимось: я тебе чешу, а ти не робиш нічого, що змусить ту руду дівчину знову наді мною сміятися. Йде за угоду?

​Барон у відповідь лише ліниво лизнув його руку. Його язик був шорстким і теплим. Артем здригнувся, але руку не прибрав. Коли перші зубці щітки торкнулися густої шерсті за вухом, пес видав звук, схожий на тихе задоволене бурчання, і ще сильніше притиснувся до ноги чоловіка.

​Минуло хвилин десять. Артем, сам того не помічаючи, захопився. Він виявив, що це заняття дивним чином заспокоює. Ритмічні рухи, тепле дихання великого пса під рукою — це було зовсім не схоже на хаос його офісного життя з нескінченними дзвінками та таблицями.

​— Дивись, а ти непогано справляєшся, — голос Ксенії пролунав несподівано близько.

​Вона стояла біля входу в комору, тримаючи дві чашки з чаєм. Артем швидко підвівся, намагаючись повернути собі серйозний вигляд, але пасмо собачої шерсті, що прилипло до його щоки, псувало весь ефект «грізного боса».

​— Це просто механічна робота, — сухо відповів він, хоча в очах з’явилося щось схоже на ніяковість. — Нічого особливого.

​— Для вас — механічна робота, а для нього — ціла подія, — вона протягнула йому чашку. — Він не пам’ятає, коли востаннє хтось приділяв йому стільки особистої уваги. У нас забагато собак і замало рук.

​Артем взяв чашку, відчуваючи тепло кераміки.

— Чому ви це робите? — раптом запитав він, дивлячись прямо на Ксенію. — Ви молода, могли б працювати в гарній клініці або десь у місті. Навіщо вам цей старий притулок, де дах протікає, а відвідувачі приходять раз на тиждень?

​Ксенія зробила ковток чаю, її погляд став задумливим.

— Бо тут вони справжні, Артеме. Вони не дивляться на твій банківський рахунок чи бренд твого авто. Вони бачать твою душу. Барон побачив у вас щось таке, чого ви, мабуть, і самі в собі не бачите.

​Вона розвернулася, щоб іти, але на порозі зупинилася:

— До речі, приготуйтеся. Через пів години ми йдемо гуляти. І порада на майбутнє: змініть туфлі на щось... менш «депутатське». Бо лісова стежка після дощу — це не подіум.

​Артем дивився їй услід, а потім опустив погляд на Барона. Пес підморгнув йому (принаймні Артему так здалося) і впевнено поклав лапу на його брудний черевик. Тиждень обіцяв бути дуже довгим.