О першій годині ночі потяг зупинився на проміжній станції між Вінницею і Києвом. Ліхтарі на платформі зжерли все світло і назву міста на фасаді вокзалу годі було прочитати, як не старайся. Годину тому вийшов мій останній мовчазний сусід - ми Їхали поруч зо три години, а він так і не спромігся ані на «доброї ночі», - бо то була майже опівніч, - ані на «До побачення». Було б прикро за таку компанію, якби раптом наш потяг зійшов із рельс і пасажирам довелося скласти голови у чистім полі під Житомиром.
- Документи маєте? Проходьте …- знадвору чути провідника.
Довгим коридором зашаруділо, аж застогнав вицвілий килим, ближче і ближче - ніби те, що наближається, просто собі суне коридором суцільною масою. І ніби пітьма у вагоні скупчилась довкола, навмисне стагнуючи атмосферу. Двері купе відкотились у бік й у світлі з`явилась цілком пристойна сільська вчителька у в’язаній шапці з блискітками. Блискітки відбивали вогні вуличних ліхтарів і мерехтіли як новорічні гірлянди у темній вітальні.
- Доброї ночі.
- Доброї, - обома руками пані тримала важезний торт у хрусткій прозорій коробці. Кремові мальви й ромашки блищали на ньому жирним блиском мережаних візерунків. У напівпітьмі купе торт нагадував роз’ятрані нутрощі.
- Далеко їдете? - вчителька говорила пошепки.
- До Києва.
- І я. Он торт синові везу, - я кивнула і підібрала ноги з проходу. Хіба у Києві бракує тортів? Вчителька поставила пакунок, вчепила плащ на гачок і посміхнулась аж стало соромно за німий сарказм.
Зупинка довга і знадвору чути, як перевіряють колодки – кожні 20-30 кроків дзвінко гупає залізо і луна іде пустим пероном. Я і вчителька мовчимо, бо обидвом пощастило мати суперздатність з комфортом перебувати в окремих просторах на крихітній спільній площі – не зазіхаючи на чужий ні словом, ні рухом, ані найменшим натяком. Млосну подорожню пітьму зіпсував третій.
- Вечір добрий, шановне панство, - високий, сивий чоловік у в’язанім светрі, з-під якого стирчав картатий крохмальний комірець, увірвався в купе. Такі зім’яті комірці у купі з сивиною носять підстаркуваті інженери, що тримають себе за ловеласів, до всіх говорять на «сонечко» і заграють до касирш. Голос у нього дзвінкий як ті залізні колодки під вагоном.
- Чого не спимо, пліткуємо?
- Не спиться.
Не минуло і хвилини як «комірець» зайняв собою усю площу – впустив пакет під стіл, поправив фіранку, потягнув подушку з верхньої полки, поки та не впала на вчительку, а тоді знов до фіранки. Потім підняв мене, витяг капці, підняв вчительку, сховав капці і знову поправив фіранку. Особистий комфорт незнайомих людей у темряві й тисняві репів по швах як мережана сукня, в якій борсається ведмідь. Зрештою, промацавши усе купе уздовж і впоперек, старий всівся і, важко впершись на руки, окреслив простір довкола себе на три чверті сидіння. Здоровенна п’ятірня опинилась біля вчительчиного стегна і жінка відсунулась у вікно.
- Моє 26те. Значить хтось із вас, красуні, зверху.
- Моє верхнє, а ви вже лягаєте? Тоді я скоро застелю, вчителька заметушилась.
- Сидіть, ще висплюсь. Пішов чай шукати.
Він повернувся за хвилину зі склянкою брунатної юшки, що пахла цукром – бо пострадянський потяг то єдине місце в світі, де навіть дрібка цукру пахне як мішок прілого піску. Тонкі цівки диму танцювали у темряві шаманські танці, а за спиною «комірця», тим часом, хиталась тінь ширша ніж довша.
- Дівчатонька, знайомтесь! Я знайшов наше четверте місце. Тінь батька Гамлета, проходь.
Неввічливі старі як чужі наглі діти – заважають, а присоромити бракує духу, бо ж ніби і сам не так давно закінчив школу.
- Куди їдеш? – Комірець сьорбав чай і прагнув пустопорожніх теревенів про сенс життя. Молодший присів навпроти. – На роботу, працювати?
- Та, в Київ, а тоді в Латвію. Тиждень назад з Польщі вернувся, документи міняю і назад. В Латвію. – новенький раптом розвернувся до вчительки. А ви?
- Я? До сина їду, торт везу. - вчителька простягла руку до коробки.
- Знаєте, ви уважні будьте з тортами, там же купа єшок. Канцерогени. Нам то як слону пістони, а молодим – страшне. От я колись … наше покоління все, оогого! - вдень вчились, вночі вагони розвантажували, а потім до дівок. А ці зараз … Три торти - і виразка, рак, щитовидка. От ви звідки?
- З Бару, - вчителька зблідла.
- Мабуть хату маєте, садгород? То і везли б грушки-яблука. Вони хай пожмакані, зате справжні … У мене пацієнт був – поки магазинні яблука жер, то конав, а як мене послухав, пересів на огороднє, то полегшало…
- То Ви лікар, мабуть? – вчителька зраділа, бо ну ясно ж, що пересічним смертним не пасує вчити людей життю, а лікарям можна.
- Та ні, я ж і кажу, полегшало пацієнтові і дзвонить він мені, каже «Ігор Валентинович, дякую друже, якби не ти… Стільки лікарів бились – ніхто не поміг, без тебе ноги б протяг ще місяць тому» …
- Даруйте, - вчителька от-от вивела його на чисту воду. - То ви хіба не лікар?
- Я сам-то освіти медичної не маю. За фахом фізик-ядерник. Раніше в інституті працював, до 96го. А тепер техніком в київському онкодиспансері, на апараті позитронно-емісійної томографії. ПЕТ КТ це називається, процедура. У нас там ...
Товарний потяг пронісся поруч і купе на хвилину по вінця наповнилось глухим торохкотінням. Шкода, бо я тоді саме вперше познайомилась з живим фізиком-ядерником, хай і нестерпно огидним.
- … вводимо, пацієнтові мічений радіоізотопом агент, глюкозу наприклад. Внутрішньовенно. А ракові клітини, вони ж швидше діляться, ростуть і жеруть більше тої глюкози. От наш ПЕТ це відслідковує і малює картинку. І може виявити злоякісні пухлини. А узі, ренгени і кт – вони того не можуть. – «Комірець» в захваті від себе, розмахався руками і слиною, От, пам’ятаю, був у мене пацієнт, 5 років лікувався – всіх лікарів пройшов, і тут, і за кордоном. А виявилось, немає він онкології. Не від того лікували мужика. А от до мене прийшов …