Розділ 30. Після

Дорогу нагору Лія майже не пам’ятала. Сходи під ногами здавалися нерівними, а стіни — надто близькими, але вона рухалася автоматично, наче в трансі. Світ навколо — знайомі підземні рівні, тьмяні лампи, холодний камінь — повертався до звичної форми, але це здавалося сценами з чужого, далекого сну. Каель йшов поруч, заповнюючи собою простір навколо — своєю високою, напруженою постаттю, небезпечним спокоєм і ароматом холодної сталі та грози. Їхнє минуле — ці гострі, як леза, перепалки — не зникло, але втратило свою отруту, поступившись місцем чомусь важчому, що пульсувало між ними, мов натягнута струна.

Як тільки вони вийшли з круглої зали, він натягнув рукавицю. Рух був вивіреним, майже механічним. Він не відсахнувся, не намагався сховатися від неї — просто повернув на місце бар’єр, без якого, здавалося, досі не вмів існувати. Лія не сказала ні слова. У неї в горлі застряг ком, який неможливо було проковтнути. Але спогад про його долоню — гарячу, реальну, жорстку — відбивався на її шкірі примарним опіком. Вона раз у раз ловила себе на тому, що бездумно потирає власні пальці, перевіряючи, чи не лишилося на них слідів того дотику. Усередині неї все ще дзвеніла тиша, що настала після зали. Світ не звалився. Печать не вибухнула. Нічого не спалахнуло. Просто тепло, що просочилося крізь шкіру, обіцяючи щось, чого вона досі боялася визнати. Вона кинула на нього швидкий погляд. Каель ішов, дивлячись уперед, але кожен його м’яз був зведений до межі. Він тримався рівно, проте в тому, як він видихав — надто повільно, надто глибоко — відчувалося полегшення, що межувало з агонією. Він виглядав як людина, яка сім років тримала над головою небо, боячись, що найменший рух обрушить його на світ, а тепер, нарешті, зробила вдих. Його права рука була стиснута в кулак, ніби він досі відчував фантомне тепло її долоні — те саме тепло, яке довело йому, що його руки не приречені нести лише розруху. Лія відчула, як її власна мітка під шкірою відгукувалася на його присутність тихим, майже підсвідомим трепетом. 

Лія вдихнула холодне, затхле повітря коридору. Тут було так тихо, що їй здавалося ніби сам Вейлорн затамував подих, остерігаючись того, що вони принесли з собою з глибини. 

— Ти дійдеш до кімнати сама? — запитав Каель.

Його голос — низький, позбавлений звичної ректорської відстороненості — м’яко огорнув простір, змушуючи волоски на її руках піднятися. Лія не обернулася одразу, потребуючи секунди, щоб вгамувати серце, яке зрадницьки калатало об ребра.

— Так, — відповіла вона, намагаючись додати голосу сталевої рівності.

— Ліє.

Він назвав її ім’я так обережно, наче боявся, що воно розсиплеться, якщо він натисне хоч трохи сильніше. 

— Що? — вона все ж розвернулася до нього.

Каель стояв за кілька кроків, занурений у напівтемряву. Лампа на стіні розрізала його обличчя навпіл: світло вихоплювало різку лінію вилиці, тоді як тінь під очима робила його погляд ще важчим, глибшим. Він виглядав не просто фізично втомленим — здавалося, за ці кілька годин він прожив цілу вічність того, що сім років тримав у стані заморозки.

— Не йди туди більше сама, — промовив він, і в цьому короткому реченні відчувався такий відчайдушний потяг захистити, що Лія відчула, як її власні стіни знову починають тріщати.

Вона тихо засміялася — короткий, безрадісний звук, що розчинився в порожньому коридорі.

— Це прохання чи наказ, ректоре?

Настала тиша. Колись він відповів би зверхньо, закрився б бронею правил або кинув коротке «це не обговорюється». Але зараз він мовчав, дивлячись на неї так, ніби вона була єдиним живим світлом у його світі.

Чому ви так дивитеся на мене? Навіщо змушуєте моє серце відбивати такий гучний ритм? Чи я просто схожу з розуму і бачу того, чого насправді нема?

— Прохання.

Вона ледь помітно кивнула. Не дала обіцянки, не присяглася — вона просто визнала, що почула його. І за тим, як здригнулися його плечі, за тим, як напруга на мить відпустила його обличчя, Лія зрозуміла: Каель відчув різницю. Він знав, що вона не здалася, але він знав і те, що між ними тепер існує тонка, ледь помітна нитка, яку ніхто з них не наважиться розірвати.

Лія притиснулася потилицею до холодного дерева дверей, відчуваючи, як у кімнаті все ще пахне ніччю та її власним страхом. Стіл, завалений картами та записами, здавався вівтарем якогось іншого життя — життя дівчини, яка ще вірила, що історію можна прочитати в книгах, а не відчути власною кров’ю.

Вона скинула одяг, майже не помічаючи, як він падає на підлогу, і важко впала на ліжко. Здавалося, самі кістки вимагають спокою, але розум продовжував працювати, як розпечений механізм, що не може зупинитися.

Темрява в кімнаті здавалася густою, майже відчутною. Лія вдивлялася в неї, намагаючись зібрати фрагменти розмови в цілісну картину, але кожен новий фрагмент лише підкреслював жахливу складність пазла.

Її мітка відкривала печать. Мої тіні тримали її закритою.

Лія дивилася в темряву й повільно, майже болісно розкладала цю фразу в голові. Якщо мітка Аліни була схожа на її мітку… Якщо Аліна не просто торкнулася печаті, а несла під шкірою частину механізму… Тоді чому Каель взагалі міг впливати на печать? Якщо Каель не був причиною загибелі Аліни, якщо його тіні не «детонували» її магію, а навпаки — діяли як замок… Тоді виходило, що він був не просто магом, який намагався врятувати колегу. Він був частиною системи. Частиною того самого механізму, що тримав прірву закритою.

Лія відчула, як по спині пробіг холод. Це означало, що Каель знав більше, ніж наважувався визнати. Можливо, навіть більше, ніж усвідомлював сам. Його страх перед дотиком, його рукавички, його семирічна ізоляція — це не була просто провина. Це була спроба стримати власну природу, яка, можливо, була дзеркальним відображенням її власної. Вона стиснула руку в кулак, намагаючись відчути бодай якийсь відгук, але мітка мовчала.

Чому Джерело кликало мене?