Розділ 26. Я знаю

Після розмови з Оренном, Лія майже не спала. Сторінка Аліни лежала на столі, розгорнута під слабким світлом свічки, і за ніч вона перечитала її стільки разів, що рядки почали відбиватися в голові навіть із заплющеними очима.

Знак реагує не на страх. Не лише на тінь. На напрямок. Наче внизу є друга половина речення, яке я ношу під шкірою.

Лія сиділа на краю ліжка, загорнувшись у ковдру, й дивилася на чужий почерк так, ніби в ньому могла з’явитися ще одна фраза, якщо чекати достатньо довго. Але сторінка мовчала. 

Аліна мала мітку.

Аліна відчувала напрямок.

Аліна шукала пояснення до того, що з нею відбувалося.

Аліна була першою.

Ближче до світанку, коли за вікном небо стало сірим, а свічка на столі майже догоріла, Лія зрозуміла, що не злиться на Оррена, хоча мала б. Він показав їй сторінку вибірково, тримав записник Аліни сім років, знав про мітку, говорив правду так, ніби складав її перед нею з гострих уламків і дозволяв порізатися лише там, де йому потрібно.

Іі злість все більше була направлена на іншу людину

На Каеля.

Бо Каель знав про печаті.

Каель знав про небезпеку.

Каель знав, що під академією є щось, здатне відповідати.

Каель весь цей час дивився на її мітку так, ніби вже бачив її кінець.

І мовчав.

Він навчав її контролю, страху, удару, щиту. Вчив виживати так, наче біда вже поруч. Торкався її руки поверх рукавички, стояв за її спиною, дихав біля її вуха й говорив, що намагається зробити так, аби вона дожила до моменту, коли зможе ненавидіти його свідомо.

Наче мав право вирішувати, яку частину правди вона витримає. Наче її життя було ще одним контуром, який він може втримати, якщо достатньо міцно стисне тіні.

Лія піднялася, квапливо одяглася, втиснула сторінку Аліни у внутрішню кишеню і вийшла з кімнати. Жодної записки. Жодного дозволу. Жодного виклику на килим.

Сьогодні вона не йшла до кабінету ректора Морванта як слухняна учениця, що чекає на настанови. Сьогодні вона йшла як людина, якій більше нічого втрачати, окрім ілюзій.

Лія не зупинилася перед дверима. Один короткий, уривчастий стукіт — і вона увійшла, не чекаючи на запрошення.

Каель стояв біля масивного столу, заваленого розрізненими папками та дивними, напіврозібраними артефактами. Над однією з бронзових пластин висіла темна нитка його магії, тонка й напружена, наче нерв. Він працював без рукавичок? Лія придивилася, але ні — чорна, щільна шкіра ідеально облягала руки. Каель підняв голову. І в ту ж мить розуміння промайнуло у виразі його обличчя. Лія побачила це в його очах: він не знав деталей, але масштаб зради — чи масштаб відкриття — зчитав миттєво. Він не вимовив ні слова, лише легким порухом волі відпустив тіньову нитку, і та розчинилася в повітрі над пластиною, наче крапля чорнила у воді.

— Рейн.

Його голос прозвучав з неприродною обережністю, наче він намагався виграти час або пом’якшити удар, який сам же й готував. Ця стриманість розлютила її ще сильніше, ніж якби він почав кричати.

Лія зробила два кроки до столу, витягла з кишені копію сторінки Аліни й кинула її на стіл, прямо посеред його паперів.

— Прочитайте, — сказала вона, і в її голосі не було жодної нотки прохання.

Каель не торкнувся аркуша одразу. Його погляд упав на рядки, і він завмер.

Це не було заціпеніння людини, яку приперли до стіни доказами. Це не було викриття брехуна. Його обличчя змінилося від самого вигляду почерку, від цього знайомого лихоманкового натиску пера. Ледь помітно, майже невловимо, але Лія побачила: щось старе, загнане глибоко всередину, пройшло крізь нього, різко й безжально.

— Впізнаєте? — запитала Лія.

Каель повільно підняв на неї очі. В них не було звичної холодної дистанції, лише змучена, важка порожнеча.

— Так, — його голос прозвучав глухо, наче з-під товщі води.

— Це з її записника.

Він не запитав, де вона це взяла, як отримала доступ до того, що мало б бути надійно похованим. Мабуть, він уже знав. Для нього це не було сюрпризом — лише неминучістю, яка нарешті наздогнала його в цьому кабінеті.

— Оррен показав мені нотатки, — продовжила Лія, карбуючи кожне слово. — Не всі. Тільки ті, які вирішив показати. Там були схеми, фрагменти рун, записи про знак на руці. Про те, що він реагує біля старих контурів. Про тепло біля нижніх рівнів. Про напрямок.

Каель мовчав. Його мовчання було не відсутністю відповіді, а щільною завісою, за якою він ховався від того, що вона принесла з собою. Лія дістала другий аркуш — той, що переписувала власноруч, намагаючись не збожеволіти від здогадок. Вона не розгортала його, лише стискала в кулаці, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Вона теж мала мітку, — промовила вона, і це твердження вдарило по кімнаті, як вирок.

Тіні в кабінеті стали густішими. Вони не поворухнулися, не здригнулися — просто набрали ваги, потемніли, наче сама кімната почала вбирати в себе цей спогад, наповнюючись задушливим холодом нижніх рівнів.

— Вона теж відчувала поклик, — промовила Лія, і її голос затремтів, ледь стримуючи лють. — Теж шукала відповіді. Теж думала, що щось під академією не спить. І ви весь цей час…

Вона запнулась, але не від браку слів чи слабкості. Вона просто не знала, як вмістити всю ту злість, що клекотала всередині, у просте людське речення.

— Ви знали про її мітку? — випалила вона, нарешті поставивши питання, яке було для неї початком і кінцем усього.

Пауза розтягнулася, наповнюючи кабінет важким, задушливим повітрям. Каель дивився на неї прямо, без жодної спроби прикритися авторитетом чи відвернутися.

— Ні.

Лія засміялася — коротко, сухо, з присмаком заліза.

— Ні?

— Ні, — повторив він з тією ж крижаною чіткістю.

— Ви хочете сказати, що нічого не знали? — вона виступила вперед, скорочуючи відстань до мінімуму.

— Я сказав не це, — голос Каеля був тихим, але в ньому відчувалася сталь.