Розділ 25. Що залишила Аліна

Оррен сказав це тихо, без переможної усмішки й удаваного здивування. Він стояв у теплому світлі кабінету, притримуючи двері однією рукою, наче справді дочекався студентку на вечірню консультацію.

Лія затрималася на порозі, вчепившись пальцями в одвірок. Кабінет виглядав підозріло звичайним. Лампа на столі заливала стіл м’яким золотим світлом, книжки на полицях стояли в безладі, на кріслі біля вікна збився плед, а в повітрі завис терпкий запах трав, що підіймався від чайника. Це був запах дому — теплий, оманливо спокійний.

Лія глибоко вдихнула, відпускаючи одвірок, і міцно стиснула пальці в кишені куртки. Всередині, під подушечками пальців, зморщився маленький аркуш від Міри. Вона відчула, як папір врізається в шкіру — єдина відчутна нитка, що тримала її на поверхні.

— Ви довго чекали? — запитала Лія, не роблячи жодного кроку вперед. Її плечі залишалися напруженими, ніби вона готувалася в будь-яку мить розвернутися і вибігти назад у коридор.

— Рівно стільки, скільки варто чекати на важливе питання.

— Це мало мене заспокоїти?

Оррен відступив убік, звільняючи прохід. Він не дивився на неї впритул, просто відійшов, даючи їй простір, щоб увійти або втекти.

— Лише прозвучати чесно, — відповів він.

Лія зробила крок усередину. Двері за спиною подалися плавно, зачинившись без жодного звуку, наче кабінет затягував її в себе, відрізаючи коридорний гомін, як непотрібний шум.

— Чай? — запропонував Оррен.

У пам’яті миттєво спливло обличчя Міри, її серйозне: «Пий, але підозріло». Лія прикусила язика, стримуючи безглуздий смішок. Це було невчасно, недоречно, але від нервової напруги в грудях розлилося знайоме тепло.

— Можна, — кивнула вона.

Оррен опустив чашку на столик біля крісла. Лія обхопила її обома долонями, вбираючи жар кераміки. Вона не пила, лише тримала, відчуваючи, як пальці поступово втрачають свою судомну хватку. У кабінеті було все враховано: м’яке світло, трав’яний дух, крісло, поставлене так, щоб розмова не нагадувала допит.

Вона перевела погляд на Оррена. Каель будував захист навколо неї стіною з наказів і перевірок. Оррен робив протилежне — він розставляв навколо неї простір, де нібито можна було розслабити м'язи. Ця відсутність тиску здавалася їй ще гострішим лезом.

— Ви казали, у вас є щось, пов’язане з Аліною, — промовила Лія, відчуваючи, як стінки чашки злегка вібрують від ледь помітного тремтіння її рук.

Оррен сів навпроти. Його руки лежали на колінах, спокійні, розслаблені, зовсім не схожі на руки людини, яка готується викласти на стіл щось, що змінить правила гри.

— Є, — відповів він.

— І ви вирішили показати це саме зараз.

— Так.

— Чому?

— Бо тепер ви знаєте достатньо, щоб зрозуміти: ця річ досі має значення.

Оррен вимовив це з такою бездоганною рівністю, що Лія відчула, як під ребрами ворухнувся холодний страх. Він не намагався додати ваги своїм словам, не розставляв акценти, щоб маніпулювати її сприйняттям — і від цієї простоти вона втратила рівновагу.

— Ви дуже добре обираєте моменти, магістре, — вона намагалася надати голосу твердості, але відчула, як він злегка здригнувся.

Оррен опустив погляд, вивчаючи власні пальці.

— Це звучить як звинувачення.

— Як спостереження.

— Тоді я прийму його.

Лія стиснула порожню чашку так міцно, що кісточки на пальцях побіліли. Його відвертість була як удар під дих — вона дратувала, змушувала постійно перевіряти себе на наявність пасток. Якби він викручувався, якби будував стіни з брехні, вона б уже давно знайшла вихід. Але Оррен не ховався. Він тримав двері відчиненими, демонструючи відкриту долоню з такою незворушністю, що це збивало з ніг надійніше за будь-який кулак.

Він простягнув руку до столу, взяв тонку сіру папку і з ледь чутним шелестом розв’язав стрічку.

Лія завмерла. Усередині лежав невеликий записник. Обкладинка потерлася на кутах, але він був цілим — річ, яка не мала права існувати після того, як Аліна зникла з коридорів академії. Лія відчула, як записник, навіть не торкаючись її рук, притягує увагу сильніше за магніт.

— Це її?

— Так.

— Щоденник?

— Робочий зошит. Дослідницькі нотатки, уривки, спостереження. Питання, які вона не завжди наважувалась вимовити вголос.

Оррен поклав записник на низький столик, але не відпустив його остаточно. Його долоня залишалася поруч, немов він захищав цей папір від її дотику, або ж від самого повітря кабінету. Лія стежила за його довгими пальцями, що ледь торкалися краю обкладинки.

— Ви не дасте мені переглянути все, — це було радше твердження, ніж запитання.

— Не дам.

— Чому?

— Частина сторінок належить тільки їй.

— Зручно, — кинула Лія, і в її голосі прозвучала гіркота, але Оррен лише ледь помітно кивнув, приймаючи її випад без жодної тіні захисту чи образи.

— Так. І все ж правда.

Він повільно розгорнув перший розворот. Лія подалася вперед, відчуваючи, як перехоплює подих. Почерк Аліни збурив усе всередині: він був швидким, нервовим, місцями настільки гострим, що здавалося, перо ледь не рвало папір. Жодної схожості з тією сухою охайністю, якої вимагали офіційні звіти. Рядки прагнули вгору, слова перекреслювалися в пориві сумніву, а поля були густо вкриті фрагментами рун, стрілками та знаками питання, що нагадували сліди відчайдушного бігу.

Це не було «звітом». Це було пульсом.

Лія відчула, як її власні пальці мимоволі стиснулися, копіюючи напругу руки, що колись тримала це перо. Вона впізнала цей стан — так пишуть, коли намагаються вхопити і назвати те, для чого ще не існує слів у словниках.

Оррен перевернув сторінку. Папір сухо шелеснув, відлунюючи в тиші кабінету, наче удар у барабан.

На полях темніли дрібні фрагменти контурів — вигин лінії, вузол, дивний знак, що нагадував половину замкненого кола. Під ними, розмашистим, майже лихоманковим почерком було виведено: «Лінія на руці не зникає».