Розділ 24. М’яка пастка

Лія прокинулась із відчуттям, ніби вночі не спала, а повільно тонула. Кімната була сірою від ранкового світла. За вікном десь далеко вже шумів внутрішній двір, у коридорі хтось грюкнув дверима, і долинуло сонне обурення, дуже схоже на студентське прохання до світу припинити існування до сніданку.

Лія лежала на спині, вдивляючись у темну стелю, де тіні коридору малювали химерні, майже живі візерунки. Мітка під рукавом більше не гріла. Вона стала тихою, майже невинною, наче вночі не тягнула силоміць туди, під фундамент Вейлорна, де камінь зберігав пам’ять про гріхи, а печать терпляче чекала під нашаруваннями магічних рун.

Не було голосу.

Не було шепоту.

Не було її імені, вимовленого темрявою.

Лише напрямок.

Вниз.

І Лія не пішла.

Вона повторювала це собі втретє, вчетверте, ніби ця проста констатація факту могла вгамувати пульс, що досі бився в кінчиках пальців. Вона залишилася в кімнаті, просиділа майже годину за столом, втупившись у список із двома колонками, де істина повільно вбивала її надію, а потім змусила себе лягти. Не тому, що страх відступив — він просто перетворився на щось більш в’язке і холодне. Вона залишилася, бо впертість була єдиною формою здорового глузду, доступною людині, яка раптом усвідомила, що живе над стародавньою печаттю.

Та відчуття лишилося в тілі. Глибоко під шкірою, у самій структурі її м’язів. Це було дивне, виснажливе відчуття — ніби вона повернулася після довгої подорожі, якої насправді не було. Лія різко сіла на ліжку, ривком притиснувши долоню до лівої руки. Місце під рукавом, де ховалася мітка, здавалося осередком напруги. Вона знову і знову прокручувала в голові слова, що тепер здавалися не просто припущенням, а неминучим вироком:

Оррен не допомагає мені. Оррен вивчає мене.

І одразу в голові зʼявлялась інша фраза. 

Оррен дасть тобі правду. Справжню. Достатню, щоб ти повірила наступній.

Каель говорив про Оррена з такою впевненістю, наче бачив перед собою не людину, а небезпечну тріщину в дамбі — місце, крізь яке вже одного разу хлинула чорна, руйнівна вода. Але Лія тепер гостро відчувала: Каель дивився на світ крізь викривлену призму власного болю. Крізь тінь Аліни, що не давала йому спокою. Крізь сім років вигнання в тиші, за зачиненими дверима кабінетів, під прикриттям рукавичок та жорсткого контролю, який він вперто називав захистом.

А що, як він помилявся?

Частина її душі, втомлена від недомовок і маніпуляцій, відчайдушно хотіла вірити, що все не так однозначно. Що світ не поділений лише на ворогів та катів.

Лія вдяглася швидко, але кожен рух давався з неймовірними зусиллями, наче повітря в кімнаті стало густим, як смола. У дзеркалі над умивальником на неї дивилася чужа жінка: обличчя — бліде, майже прозоре, а очі — глибші, темніші, наче в них відбивалася та сама безодня, куди її так наполегливо тягнула мітка.

Вона змочила пальці холодною водою. Рідина текла по шкірі, але не дарувала свіжості, лише підкреслювала гарячку, що жевріла всередині. Вона провела вологими долонями по скронях, намагаючись змити залишки того дивного, виснажливого «сну».

— Тримайся нормально, — прошепотіла вона своєму відображенню.

Але відображення — з цими змученими очима, в яких ховалося надто багато запитань — мало власні сумніви. Воно не вірило їй. Воно знало, що за цим фасадом спокою вже давно не залишилося нічого, окрім очікування удару.

Лія відвернулася від дзеркала. Вона повинна була йти. Але з кожним кроком до дверей її не відпускало відчуття, що вона виходить не в коридор академії, а в лабіринт, де за кожним поворотом на неї чекає або правда, що вбиває, або брехня, що дарує надію.

Замість того щоб іти в старе крило або до архіву, Лія попрямувала до бібліотечної чайної зони, і на мить їй здалося, що вона впала в інший вимір — у світ, де люди турбувалися про оцінки, а не про те, чи не розірве їхня магія зсередини. Це було дивно й болісно знайомо: звичне клацання чашок, аромат трав’яного збору, змішаний із запахом старого паперу, і цей нескінченний, безтурботний фоновий шум. Тут було тепло. Навіть занадто, після нічної прохолоди її кімнати, де темрява, здавалося, осідала на речі пилом.

Вона зупинилася біля входу, на секунду дозволивши собі заплющити очі. Люди. Вони виглядали такими справжніми, такими стабільними у своєму бажанні вижити до кінця семестру. Хтось голосно розсміявся над невдалим жартом про викладача, хтось сердито грюкнув книжкою, намагаючись запам’ятати формулу.

Лія відчувала себе примарою серед живих.

Вона підійшла до стійки, замовила гарячий чай і сіла в кутку, де світло ламп було трохи тьмянішим. Поруч двоє старшокурсниць активно щось обговорювали.

— Це було небезпечно, — почула вона уривок фрази. — Його тіні просто вийшли з-під контролю. Кажуть, він навіть не помітив, як почав висмоктувати світло з лампи.

Лія стиснула пальці на чашці. Вона згадала Каеля. Його голос, його напругу, його попередження. «Деякі помилки просто заберуть у тебе шанс зробити другу».

Чай був гарячим, але Лія ледь відчувала смак. Вона дивилася на студентів, на їхні спокійні обличчя, і вперше відчула не заздрість, а гострий, майже нестерпний жаль. Вони ще не знали, наскільки крихкою є ця нормальність. Вони ще не бачили, що знаходиться під фундаментом, на якому вони так безпечно будували своє майбутнє.

Вона була тут, серед них, але в її голові продовжували пульсувати слова: «Оррен вивчає мене». І з кожним ковтком чаю Лія розуміла: чим довше вона гратиме в цю звичайну студентку, тим глибше затягуватиме її в цю небезпечну, розраховану гру.

Вора підняла очі й раптом завмерла.  Оррен стояв біля дальнього столу, схилившись над розгубленим першокурсником. Хлопець виглядав так, ніби рунний висновок на його пергаменті — це не просто навчальна вправа, а остаточний вирок його академічному майбутньому. Поруч, як цербер, завмерла магістриня рунології; її вузькі губи вже готувалися винести вердикт, який міг би назавжди відбити в студента бажання тримати перо.