Розділ 22. Нитки

Після групової роботи обличчя Евелін переслідувало Лію, як нав’язливий привид. Не те звичне, холодне й бездоганне, за яким Евелін ховалася, мов за крижаним щитом. Лія згадувала інший вираз — той, що промайнув на секунду після імені Ліана. Обличчя людини, яка так довго змушувала свій біль заціпеніти, що всі навколо помилково сприймали цю крижану маску за її справжній характер.

Ліан Аркуейн. Аліна Крейн.

П’ять імен на меморіалі перестали бути просто списком. Кожне з них тягнуло за собою шлейф чужих мовчань, розбитих родин і таємниць, які визрівали роками. До цього Лія шукала Ніч темного резонансу як подію: що сталося, де, чому, яка печать відповіла, хто був у залі, чому Каель мовчав, чому Оррен знав більше, ніж казав. Та катастрофи рідко починаються тієї миті, коли їх нарешті помічають. Вони проростають раніше у розмовах, записах, дозволах, консультаціях, дрібних рішеннях, які тоді здаються безпечними. Лія зрозуміла це дорогою до бібліотеки. Вона шукала смерть Аліни. Тепер треба було знайти Аліну до смерті.

Стара читальна зала була майже порожня. У високих вікнах стояло бліде денне світло, пил у ньому повільно рухався, наче навіть повітря тут читало старі книги й не поспішало перегортати сторінки. Нейт уже сидів там, схилившись над розгорнутим журналом відвідування. Коли Лія підійшла, він підняв голову, і в його очах, попри звичну іронічну усмішку, вона побачила відображення власної тривоги.

— Я почав без тебе, але в суто дружній манері. Нічого незаконного ще не зробив.

— Ще?

— Я оптиміст. День довгий.

Лія сіла навпроти й поставила сумку біля ніжки стола.

— Ми шукали не там.

Нейт відсунув одну з карток.

— Приємно чути це після двох днів у пилюці. Продовжуй, мені вже боляче.

— Нам потрібна не її смерть. Нам потрібна вона сама. До того, як усе закінчилося.

Нейт на мить застиг, вдумуючись у ці слова. Потім він повільно кивнув, і цей жест був сповнений якоїсь особливої, тихої підтримки. Він зрозумів.

— Тоді нам потрібні студентські матеріали до трагедії. Списки груп, практики, гуртки, допуски до старих рун.

— Консультації, журнали відвідування, рекомендації від викладачів, — додала Лія. — І всі місця, де вона могла залишити підпис.

Нейт потягнув до себе чистий аркуш і швидко почав складати список.

— Це буде нудно, довго й, можливо, принизливо для наших очей.

— Ти хочеш відмовитись?

— Ні. Просто попереджаю наші очі.

Вони почали з навчальних списків семирічної давності. Архівні журнали пахли пилом, старим клеєм і пожовклим листям. Сторінки доводилося перегортати обережно, бо краї кришилися під пальцями. Перші пів години дали лише кілька згадок про курси, які Аліна відвідувала, і підтвердження, що вона справді була однією з найсильніших студенток свого року.

— Тут її оцінки, — сказав Нейт, нахилившись над журналом. — Високі. Дуже високі. Рунологія, тіньові основи, історичні контури, теорія печатей.

— Тіньові основи викладали відкрито?

— Сім років тому — обмежено. Після Ночі резонансу курс, здається, прибрали з основної програми.

Лія провела пальцем уздовж рядка з іменем Аліни й відчула дивний укол. До цього Аліна здавалася їй тінню минулого, чужою трагічною точкою. А тут були оцінки, предмети, підписи викладачів, дрібна помітка на полях: допущена до розширеної практики. Жива студентка з розкладом, успіхами й майбутнім, яка тоді ще не знала, що її життя обірветься на першому курсі.

Вони працювали далі. Нейт час від часу бурмотів старі скорочення, Лія звіряла дати. Один раз Нейт тріумфально знайшов список дослідницьких консультацій, але виявилося, що це гурток із вивчення побутових рун, який займався зачарованими чайниками.

— Не смій недооцінювати чайники, — сказав він, коли Лія глянула на нього з усмішкою. — Один такий у чайній кімнаті пережив більше студентських криз, ніж половина Ради.

— Можливо, він і має бути ректором.

— Нарешті реформа, яку я підтримую.

Сміятися в архіві було дивно, але це виходило само по собі. Сміх не скасовував тривоги, зате не дозволяв кожній сторінці перетворитися на вирок. Лія поступово розслабила плечі й навіть почала впізнавати логіку старих журналів: де шукати допуски, як відрізняти консультацію від практики, чому деякі записи дублювалися в різних книгах. Потім Нейт знайшов потрібне.

— Ось.

Він посунув до неї тонкий журнал у темно-синій обкладинці. На першій сторінці було написано: “Дослідницька група з вивчення фундаментних контурів. Закритий навчальний проєкт”.

Лія відчула, як усередині стало тихіше. Тіло зрозуміло раніше за думку: перед ними важлива сторінка. Вони нахилилися над списком. Імена йшли стовпчиком. Частина була їй невідома. Два вона впізнала з меморіалу.

Аліна Крейн. Орес Таль. Ліан Аркуейн.

Нижче стояли ще кілька студентів із позначками про часткову участь або архівну підготовку. Внизу сторінки акуратним почерком ішов рядок: “Куратор: магістр Оррен Веллар”.

Лія не одразу підняла погляд. Нейт теж мовчав. На папері все виглядало невинно. Здібні студенти, дослідницький проєкт, фундаментні контури, куратор, дозволи, підписи. Такі речі, мабуть, постійно існували в академії. Магістри вели групи, студенти працювали зі складними темами, хтось отримував доступ до рідкісних матеріалів, хтось писав доповіді й пишався допуском до серйозної роботи. Але Оррен був поруч із Аліною ще до трагедії. Він був частиною її пошуку.

— Він був її куратором, — сказав Нейт тихо.

— Так.

— Сам по собі цей запис нічого не доводить.

— Я знаю.

Саме це робило знахідку гіршою. Якби документ звинувачував Оррена прямо, Лія могла б триматися за це як за чітку лінію. Але він показував не злочин, а близькість. Доступ. Довіру. Місце поруч із Аліною в той період, коли вона вже шукала печаті, підземні рівні й відповіді, яких ніхто не хотів вимовляти.

Якщо Аліна комусь розповіла про свою мітку, то кому? Подрузі? Викладачу? Куратору, який давав їй дозволи, бачив її запити й, можливо, першим помітив, що вона змінилась? Лія торкнулась рядка з іменем Оррена.