Розділ 20. Перший знак

Лія повернулася до кімнати, коли в коридорах старого крила вже панувала втомлена, придушена тиша. Свічки в бра горіли через одну, відкидаючи довгі, тремтливі тіні. Кожен крок відгукувався в грудях глухим болем. Після тренування тіло лишалося напруженим, але справжня втома — виснажлива, липка — сиділа десь глибоко під шкірою. Вона зачинила двері й завмерла в темряві. Свічка на столі спалахнула сама, немов відчувши її тривогу.

Ліє.

Це було не просто звернення — це було відлуння того ледь помітного, майже болісного дотику, якого не сталося, але який змінив усе. Між ними лишився тонкий прошарок повітря, і ця порожнеча пекла сильніше за опік.

Лія зняла куртку, і лист Іари вислизнув на підлогу. Вона не підняла його відразу. Замість цього вона притиснулася спиною до прохолодної стіни, заплющила очі й спробувала стерти з пам’яті образ Каеля в тій залі. Холодного. Неприступного. З очима, в яких на мить промайнуло щось настільки людське і беззахисне, що в неї перехопило подих.

— Дурість, — прошепотіла вона в порожнечу.

Але тиша лише підкреслила гучний стукіт її власного серця. Мітка під рукавом пульсувала — лагідно, майже інтимно, наче вона пам’ятала його близькість і схвалювала її.

Лія різко випросталась і відійшла до вікна. Холодне скло трохи протверезило. За ним нічний Вейлорн темнів вежами, дахами й довгими провалами між корпусами. У центральному крилі ще горіло кілька вікон. Хтось доробляв завдання. Хтось, можливо, сидів у темряві й намагався відігнати думку, яка поверталася знову й знову.

Лія злилась на себе за те, що після всього цього вона думала про нього. Не про ректора Вейлорна. Не про того, чиї тіні тримали щось під академією. А про чоловіка, який стояв надто близько, майже торкнувся її щоки. Подивився так, ніби холод на мить зійшов із нього, як маска. І злякався цього сильніше за неї.

Вона сіла за стіл і розгорнула лист Іари. Думати про Аліну здавалося безпечнішим. Аліна була загадкою, яку можна було розкласти на факти, на відміну від Каеля, який був небезпечним штормом, що збивав її з ніг. Лія перечитала рядки, які вже знала майже напам’ять.

Аліна перестала цікавитися людьми.

Можливо, знайшла щось важливіше за все довкола.

Постійно сиділа в бібліотеці.

Шукала щось.

Ставила питання, на які ніхто не мав відповідей.

Потім у пам’яті піднявся голос Каеля.

Аліна загинула не через цікавість.

Печать відповіла їй.

Лія поклала лист на стіл і повільно притиснула долоню до лівої руки. Печать відповідала і їй. У тренувальному колі тінь потягнулась униз, у шви між плитами, наче шукала шлях крізь камінь. Джерело вимовило її ім’я. Мітка реагувала на старі руни, теплішала біля карт, холола в небезпеці, тягнула її до портрета, меморіалу, захованих місць, де академія лишала уламки правди. Аліна шукала старі печаті. Ходила в архів. Ставила питання. Загинула в центрі резонансу. І Каель сказав, що печать відповіла саме їй.

Лія раптом зрозуміла, що затамувала подих. Вона видихнула повільно, майже беззвучно. Аліна могла бути не випадковою студенткою поруч із неправильним контуром у неправильну ніч. Якщо печать відповіла їй, значить, у ній було щось, до чого печать дотягнулася. Причина. Зв’язок. Знак.

А що, якщо Аліна шукала пояснення самій собі?

Думка прийшла тихо й ударила з такою силою, що Лія відсунула лист від себе. Це не допомогло. Уривки вже склалися в нову форму, і відвернутися від її країв не виходило.

А що, якщо вона не перша?

Думка була такою холодною, що Лія здригнулася. Чи не є вона сама лише наступною сторінкою в чиємусь кривавому щоденнику?

*****

Наступного ранку рунологія проходила в малій практичній аудиторії на другому поверсі. Міра одразу помітила її стан, але замість питань мовчки посунула їй дорожню металеву склянку з чимось гарячим.

— Пий, — сказала вона. — Це не чай із їдальні, тож шанс вижити вищий.

Лія взяла склянку.

— Дякую.

— Ти сьогодні ввічлива. Мене це лякає.

— Я можу повернутися до звичайного стану.

— Пізніше. Спершу зігрійся.

Нейт сів із іншого боку, поклавши на стіл кілька аркушів і маленький словник старих рунних скорочень.

— Я приніс те, що ти просила, — сказав він. — І те, що ти попросила б, якби знала про його існування.

— Звучить небезпечно.

— Звучить як найкраща частина освіти.

Викладач роздав студентам копії старих рунних контурів. Навчальні пергаменти містили перенесені фрагменти: за ними треба було визначати типи замикання, точки напруги й можливі місця збою. Завдання виглядало сухим і безпечним. Вейлорн любив такі задачі найбільше: з рівними лініями, акуратними позначками й прихованим нагадуванням, що більшість магічних катастроф починається зі слова “майже”.

Лія взяла свій пергамент і завмерла. Схема була неповною: кілька дуг, три перетини, частина зовнішнього контуру. Але лінія внизу мала знайомий вигин. Не повна печать зі старих планів, не той самий малюнок із карти підземного рівня. Уламок. Натяк. Таку деталь легко пропустити, якщо вона не стоїть перед очима кілька ночей поспіль. Мітка під рукавом потеплішала рівним слабким теплом, ніби впізнала напрям. Лія швидко прибрала руку від пергаменту.

Міра повернула голову.

— Що?

— Нічого.

— У твого “нічого” дуже конкретне обличчя.

Нейт подивився на пергамент, але не потягнувся до нього. За останні дні він навчився не торкатися речей одразу, коли Лія завмирала.

— Схоже на щось із карт? — запитав він тихо.

Лія відповіла після паузи.

— На фрагмент.

Нейт кивнув і більше не став питати. Тепер вона бачила уламки печаті там, де раніше побачила б стару рунну схему. Світ довкола лишався тим самим, але погляд змінився. Вейлорн поступово переставав бути будівлею. Він нагадував поверхню, під якою проступав інший малюнок.