Розділ 17. Люди люблять винних

Після візиту до архіву Нейт провів Лію до головного коридору, наче дбайливий замовник, що переконався в успішному завершенні справи. Він ще раз нагадав про номери документів і, зустрівшись із нею поглядом, коротко кивнув:

— Якщо журнал запитів зникне — я офіційно нічого не знаю. Але неофіційно… крадіжка без плану — це надто необачно навіть для тебе, Ліє.

Лія ледь помітно усміхнулася. Цей жест, втомлений і щирий, змусив Нейта задоволено хмикнути — ніби він виконав якусь важливу таємну місію, про яку знали лише вони двоє.

Коли за ним зачинилися двері, тиша кімнати обступила її, наче холодна ковдра. Свічка на столі спалахнула сама, вихоплюючи з мороку вузьке ліжко, тріщину на стельовій балці та сумку, в якій спочивав аркуш із записами.

Оррен. Старі карти. Підземні рівні. Аліна Крейн.

Це ім’я пульсувало в скронях. Вона знову бачила той архівний журнал, вицвіле чорнило та впевнений почерк Аліни за кілька тижнів до Ночі темного резонансу. Вона шукала те саме. Вона йшла тим самим шляхом, яким тепер ішла Лія.

Думки знову і знову поверталися до Міри, яка з першого дня була поруч. З’являлася в коридорах у найпотрібніші моменти, пояснювала правила, яких ніхто не записував, тягнула її в чайну кімнату, прикривала на лекціях, сідала поруч, коли інші відводили очі. Вона жартувала в ті хвилини, коли Лії треба було втриматися на ногах, і мовчала там, де жарт лише зіпсував би все. Міра ніколи нічого не просила натомість.

Лія сіла на край ліжка, опустивши плечі. Нижнє місто випестило в ній холодний захист: не відкривайся, не бери допомогу, якщо не знаєш її ціну. Але тут, у Вейлорні, правила Каеля, посмішки Оррена та жорсткість Серафіни перетворили її на частину складного механізму. І тільки Міра… вона дивилася на Лію не як на таємницю чи ворога, а як на живу людину.

Лія дістала з сумки аркуш із записами й ще раз подивилася на ім’я Аліни. Потім склала папір навпіл і сховала у внутрішню кишеню куртки. Сьогодні вона перестане грати в ігри.

Кімната Міри була в іншому, більш «людяному» крилі. Поки Лія йшла коридором, вона чула сміх, суперечки через дрібниці й ледачий гуркіт магічних конспектів, що вперто не хотіли летіти куди слід. Після похмурих залів старого крила тут відчувався запах життя.

Лія зупинилась перед дверима Міри й постукала.

— Якщо це рунологи — я повернула ваш підручник! — пролунав голос Міри. — А якщо він димить, то це сталося ще до мене!

— Це я.

Всередині щось гучно впало, почулося добірне бурмотіння, яке явно не призначалося для вух викладачів. За мить двері відчинилися. Міра виглядала розпатланою, з волоссям у недбалому вузлі, і тримала в руці чашку, від якої здіймалася пара.

— О, — її очі звузилися, скануючи Лію. — Це вираз обличчя «мені треба поговорити» чи «я випадково знайшла труп»? Якщо друге — дай мені бодай взутися.

— Перше.

— Чудово. Трупи погано поєднуються з чаєм. Проходь.

Кімната Міри була прихистком: купи книг, сушені трави, що наповнювали повітря гострим ароматом, і тепле світло чайника, навколо якого танцював язичок вогню. Міра легким рухом пальців змусила вогонь згаснути, лишивши по собі запах воску.

— У моїй сім’ї з вогнем працюють тонко. Сестра каже, це найчесніша стихія: поводишся дурно — і він одразу пояснює наслідки.

— У тебе є сестра?

— Старша. Іара. Вона теж навчалася у Вейлорні.

Міра подала їй чашку й сіла на підвіконня, підібгавши одну ногу. Лія опустилась на край ліжка. Чай пахнув яблуком, корицею і чимось гострим, що зігрівало ще до першого ковтка. Після тривалої паузи, в якій затишок кімнати став майже нестерпним, Лія наважилася:

— Я хочу дещо показати.

Вона повільно закотила рукав. Мітка на її шкірі пульсувала, розповзаючись хитромудрим візерунком, що здавався живим. Міра нахилилася ближче, і її жартівлива маска розсипалася.

— Вона стала більшою, — пошепки мовила Міра, не наважуючись торкнутися шкіри.

— Так.

Міра обережно перехопила її зап’ясток. Її долоня була гарячою, і це людське тепло вдарило Лію сильніше, ніж будь-яка магія. Вона була так втомлена від чужої, небезпечної енергії, що на мить прикрила очі.

— Болить? — голос Міри тремтів.

— Зараз ні.

— А коли росте?

Лія опустила погляд.

— Іноді. Частіше гріється. Або тягне кудись. Або реагує на речі, які я не завжди розумію.

Міра повільно відпустила її руку.

— Ти давно хотіла сказати мені більше.

У її голосі не було образи. Через це стало важче.

— Так.

— Але вагалася.

— Я не знала, чи маю право втягувати тебе в це.

Міра сіла навпроти, обхопивши чашку долонями.

— Лія, ти живеш у старому крилі, ходиш із міткою, від якої половина академії забуває нормально кліпати, а друга половина вдає сліпоту. Я вже трохи втягнута.

— Чому? — Лія ледь чутно видихнула це питання. — Чому ти взагалі мені допомагаєш?

Міра довго мовчала, вдивляючись у золотаву лінію на поверхні чаю.

— Через мою сестру, Іару, — тихо почала вона. — Вона вчилася тут після Ночі темного резонансу. Стихійниця. Контроль у неї був кращий, ніж у будь-кого. На одній практиці стався інцидент. Збій у рунному контурі, кілька опіків, зіпсована аудиторія і багато диму. Іара стояла поруч. У неї в руках був вогонь, і для всіх цього вистачило.

— Її звинуватили.

— Швидше, ніж хтось перевірив контур.

Міра говорила спокійно, але під цим спокоєм ще жевріло старе роздратування.

— Плітки розповзлися за день. Наче люди чекали нагоди. “Провінційна стихійниця втратила контроль”. “Її взяли помилково”. “Звісно, родоводу ж немає”. Викладачі потім розібралися. Контур був пошкоджений ще до заняття. Іара стримала вогонь, щоб аудиторія не спалахнула сильніше.

— І все одно чутки лишилися.

— Вони завжди лишаються.

Міра провела великим пальцем по краю чашки.

— Її невинність довели на папері. Але папір не ходить за тобою коридорами й не змушує людей замовкати, коли ти заходиш. Вона приїхала додому на канікули й майже не говорила перші два дні. Я тоді була молодша, але пам’ятаю, як вона сиділа біля печі й дивилась на власні руки, ніби вони її зрадили.