Розділ 16. Архів

Наступного дня слова викладачів перетворилися на порожній шум. Лія сиділа на лекції, витріщившись на дошку, де магістр виводив срібною крейдою складні схеми, але перед очима стояло інше. Вона бачила не контури, а те, як Оррен виходив з архівного крила: впевнено, з тією м’якою неквапливістю, яка притаманна лише людям, що володіють владою — або секретом, за який готові вбити.

До цього Оррен здавався їй людиною, яка багато знає. Тепер вона бачила інше: знання він не зберігав на полицях як старі чашки в кабінеті. Він шукав їх. Повертався до документів, витягував аркуші із зачинених шаф, складав власну картину.

Підземелля, меморіал, дивні слова Серафіни… Усе це більше не було уламками випадковостей. Це складалося в пазл, від якого в грудях ставало тісно, а дихання ставало переривчастим.

— Рейн!

Лія здригнулася. Прізвище вдарило, наче батіг. У цій залі вона відчувала себе як на сцені під прицілом десятків поглядів.

— Назвіть третій принцип стабілізації рунного контуру.

Лія прикусила губу. Сила, форма, намір… Ні, це Каель. Потрібно інше. Вона розгублено кліпнула, відчуваючи, як долоні стають вологими.

— Не допускати самовпевнених студентів до активних рун? — тихо кинула Міра.

Лія ледь стримала нервовий смішок. Це маленьке хуліганство на мить повернуло її до тями. Магістр повільно перевів погляд на Міру.

— Соль, ви бажаєте відповісти замість Рейн?

— Ні, магістре. Я захоплено підтримую навчальний процес.

— Підтримуйте мовчки.

— Значно складніше, але я спробую.

— Зворотний відгук контуру, — випалила Лія, нарешті зосередившись.

Після лекції Міра вчепилася в її рукав, не даючи втекти. В її очах світилося розуміння, від якого неможливо було сховатися.

— Ти сьогодні десь далеко, Ліє. Тіло сидить тут, але все інше… — вона витримала паузу, — …блукає там, де дорослі маги наказують нам не з’являтися.

Лія завмерла. Вона довіряла Мірі, але в стінах Вейлорна правда могла стати отрутою.

— Мені потрібно розібратися з одним старим матеріалом, — прошепотіла вона, уникаючи погляду. — Поки що я не можу пояснити більше. .

Міра зітхнула, і в цьому зітханні було стільки солідарності, що Лія ледь не обійняла її.

— Старий матеріал — підручник, мертва мова чи щось із тих речей, після яких дорослі маги починають казати “пізніше”?

— Третє.

— Я так і думала. У тебе обличчя людини, якій занадто довго казали “пізніше”.

Вони вийшли в коридор разом із рештою студентів. Центральний корпус гудів після заняття: першокурсники поспішали до їдальні, а старші сперечалися біля дошки оголошень. Міра пригладила пасмо рудуватого волосся, яке вибилося з вузла.

— Тобі потрібен Нейт. Якщо хтось і знає, як витягти правду з-під шарів пилу, то це він.

— Чому саме Нейт?

— Бо він або знає, де лежать старі матеріали, або знає, кого ввічливо замучити питаннями, щоб ті матеріали знайшлися.

— Він замучує людей?

— Усміхається, носить книжки й питає так чемно, що люди самі віддають йому документи, аби тільки ще трошки погрітися в променях його посмішки.

Це звучало достатньо схоже на Нейта.

— Він допомагає в бібліотеці?

— Час від часу. Носить книги, сортує каталоги, рятує першокурсників, які шукають “щось про магію” і щиро дивуються, коли це не звужує пошук.

— Де його знайти?

— У старій бібліотечній залі. Якщо його там немає, шукай місце, де пил виглядає найзадоволенішим.

Нейт знайшовся саме там. Він виглядав зовсім не як грізний архівіст: закочені рукави, розпатлане волосся, олівець за вухом і тонка смужка пилу на підборідді, яка робила його неймовірно «справжнім».

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся когось пограбувати, — Нейт примружився, зустрічаючи її звичною напівусмішкою.

— Якщо це архів академії — то це називається науковою діяльністю, — відповіла Лія, і вперше за день відчула, як напруга в плечах трохи спала. Поруч із Нейтом не треба було грати в ігри. Він жартував рівно стільки, щоб повітря перестало бути густим від небезпеки.

— Небезпечна логіка. Мені подобається.

— Мені потрібна допомога.

— З пограбуванням чи з науковою діяльністю?

— Поки з другим.

— Шкода. Я вже морально підготувався до кар’єри архівного злочинця.

— Мені потрібні плани, печаті, звіти про перші роки, — Лія зробила крок ближче. — І все, що стосується фундаменту Вейлорна.

Нейт перестав посміхатися. Він не став запитувати «навіщо». Він просто знав, що вона не відступить.

— Запит складний.

— Просте мені рідко трапляється.

— Я вже помітив за тобою цю дивну звичку.

Він поставив книги на візок і відсунув коробку з картками.

— Старі плани частково в загальному архіві. Частково в закритому. Частина, якщо вірити бібліотекарям, “зникла під час реорганізації”, що в перекладі з адміністративної означає: хтось подбав, аби їх не знаходили.

— Ти знаєш систему доступів?

— Іноді допомагаю бібліотекарям. Ношу книги, сортую каталоги, повертаю на місце те, що студенти з дивних причин залишають між “Основами ілюзій” і “Грибковими ураженнями магічних тканин”.

— Це трапляється часто?

— Частіше, ніж мало б.

Він дістав із шафи кілька карток і почав переглядати їх швидко, звично, майже не дивлячись на заголовки.

— Останнім часом хтось запитував такі матеріали? Старі плани, звіти, печаті?

Пальці Нейта зупинилися на одній картці.

— Ти питаєш дуже конкретно для людини, яка цікавиться архітектурою.

— Архітектура теж може бути небезпечною.

— У Вейлорні — безперечно.

Він відклав картку вбік.

— Були запити на старі плани академії, звіти після Ночі темного резонансу, документи про перші роки Вейлорна і кілька справ про фундаментні печаті.

Лія відчула, як усередині все завмерло.

— Хто?

Нейт насупився, пригадуючи.

— Я бачив ім’я в журналі доступу. Здається… Оррен.