Розділ 13. Третє крило не спить

Лія так і не заснула. Спершу вона чесно намагалася: лежала на спині, дивилась у темну стелю, рахувала тріщини в центральній балці й переконувала себе, що завтра зранку все здаватиметься простішим. Так зазвичай казали люди, у яких завтра справді щось ставало простішим. У її випадку “завтра” просто додавало нові питання.

Свічка на столі давно догоріла майже до середини, але полум’я трималося рівно, незважаючи на протяг, який іноді проходив кімнатою від вікна до дверей. За стіною нічого не було чути. На столі між підручником із рунології та складеним листом від матері лежала записка.

Не слухай те, що кличе знизу.

Оррен говорив про носіїв і джерела м’яко, майже обережно. Нейт розповідав легенду про серце тіні. Каель заборонив повторювати вправу самій, а Серафіна дивилась на неї як на небезпеку. Усі мали власні уривки.
Лія мала мітку, записку й голос, який вимовив її ім’я з-під каменю.
Вона посунула рукав угору. У темряві візерунок на руці ледь світився. Не так, як у ніч спалаху, коли чорне мерехтіння пульсувало фіолетовим по краях і стягувало морок до шкіри. Тепер світло було слабким, майже сором’язливим, якщо таке слово взагалі можна було застосувати до темряви. Лінії не боліли й не пульсували. Вони просто лежали під шкірою, тонкі, точні, переплетені в орнамент.

Спершу їй здалося, що рука теплішає нерівномірно. Потім вона зрозуміла: тепло збирається ближче до зовнішнього краю зап’ястка, і ніби тягне її до дверей, слабко, вперто, як стрілка компаса, якій байдуже, чи хоче хтось йти за нею.

Вона опустила руку на ковдру.

— Ні, — сказала тихо.

Кімната, звісно, не відповіла. Мітка теж. Просто продовжила тягнути. Лія кілька хвилин сиділа нерухомо, відчуваючи цю дивну спрямованість під шкірою. Якби вона зараз перевернулась на інший бік, заплющила очі й змусила себе чекати ранку, нічого страшного, можливо, не сталося б. Вранці вона могла б піти до Каеля, як розумна студентка з небезпечною магією. Або до Оррена, як не дуже розумна студентка, яка все одно хоче відповідей. Або до Нейта, щоб попросити старі карти й зробити вигляд, ніби це просто дослідницький інтерес. І знову чекати, поки хтось скаже їй, що можна знати.

Лія повільно підвелася. Не було голосу, болю, спалаху чи темряви, яка хапає за щиколотки. Було тільки відчуття напрямку. А рішення належало їй.

Вона вдягла куртку, взяла маленький ніж із кишені сумки — не тому, що вірила в його користь проти магії, а тому що нижнє місто вчило: навіть марна річ у руці краща за порожню долоню. Потім загасила свічку і відчинила двері.

Коридор за порогом був порожній. Після відбою Вейлорн ставав іншим. Удень він шумів сотнями голосів, сперечався факультетами, пахнув їдальнею, мокрими плащами й чорнилом. Уночі академія скидала людський шар і залишала під ним камінь, тіні й пам’ять. Свічки в бра горіли через одну, від чого коридори розбивались на смуги світла й темряви. Портрети на стінах здавалися уважнішими, ніж удень. Деякі обличчя ніби повернулися до неї, хоча коли Лія дивилася прямо, вони знову ставали нерухомими полотнами.

Вона йшла тихо. Не крадучись так, як це роблять люди, які надто стараються виглядати непомітними. Нижнє місто навчило її ступати там, де камінь менше віддає звук, не чіпляти плечем стіни, не озиратися різко, якщо почула шурхіт, і завжди знати, де найближчий поворот. У Вейлорні це працювало гірше, бо академія ніби була не зовсім чесною з власними коридорами, але звички все одно тримали її рівніше за будь-яку хоробрість.

На першому розгалуженні вона повернула ліворуч. Мітка охолола.
Лія зупинилась, видихнула крізь ніс і повернулася назад.
Праворуч — тепло знову з’явилося.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Тепер я слухаю власну руку. Мама б пишалася мною.

Жарт прозвучав тихо й не зробив ніч менш тривожною, але допоміг зрушити з місця. Мітка вела її не до підземного рівня, і від цього Лія відчула дивне полегшення. Вона ще не була готова йти туди, де, за словами Ейдена, старі печаті тримали щось під академією. Натомість коридори поступово ставали чистішими, світлішимиі. Підлога втрачала щербини, бра на стінах горіли рівніше, а повітря набувало того холодного, дисциплінованого присмаку, який Лія вже пам’ятала.
Адміністративне крило.
Вона зупинилась біля початку коридору ректорських портретів. Удень тут було тихо, як у місці, де тиша є правилом. Уночі тиша стала майже матеріальною. Вона лежала на підлозі, висіла між рамами, збиралась у темних кутах під стелею. Обличчя дивилися зі стін важкими поглядами. Імена й дати на металевих табличках тьмяно блищали в світлі рідких свічок.

Лія пройшла повільно. Перші портрети були старими, темними, з обличчями, які давно втратили будь-яку людську м’якість. Далі — новіші. Суворі жінки, сухі чоловіки, один ректор, який навіть на власному портреті продовжував бути незадоволеним студентами. Останній висів трохи осторонь.

Каель Морвант.

Та сама рама. Той самий розмір. І все ще жодної таблички.

Лія зупинилась перед портретом і цього разу дозволила собі дивитися довше. На полотні Каель стояв не в кабінеті й не в залі Ради. Позаду нього художник зобразив арку з темного каменю, частково сховану в тіні. Лія раніше могла прийняти її за звичайний фон, але тепер надто добре знала форму, яка з’явилась на карті в чайній кімнаті: брама, три лінії вниз, відчуття проходу до чогось нижчого. Тут ліній не було.
Але арка була. Стара. Вузька. З тим самим вигином.

Лія підійшла ближче. У нижній частині рами виднівся слід від таблички. Не порожнє місце, де її ще не встигли прикріпити. Ні. Метал колись був там, і його зняли силою. На дереві лишилися подряпини, дрібні розщеплення, темні плями навколо двох вирваних кріплень. Хтось не просто не дав цьому портрету завершення. Хтось забрав його.

Мітка на руці стала гарячішою. Лія підняла погляд до зображеного Каеля й тільки тоді помітила те, що пропускала раніше.

Його права рука на портреті була без рукавички.