Розділ 12. Магістр Оррен

На наступний день до кабінету Оррена Лія пішла не одразу. Вона встигла пройти повз потрібний коридор двічі, один раз зробити вигляд, що їй справді треба до бібліотеки, і ще кілька хвилин простояти біля вікна, дивлячись на внутрішній двір академії. Там старшокурсники з бойового напряму тягнули через мокрий камінь дерев’яні манекени, хтось із першокурсників послизнувся на сходах і встиг схопитися за поручні. Звичайне життя Вейлорна тривало, не зважаючи на її мітку, записки під дверима, шепіт під підлогою й тіні, які вчора потягнулися до неї на очах у всього заняття.

Лія притиснула книжки до грудей і змусила себе повернути в коридор із темно-зеленими вітражами. Вона не йшла до Оррена за порятунком. Це було важливо повторити собі ще раз, бо частина її, втомлена й зла, дуже хотіла хоч раз зайти в кабінет дорослої людини й отримати відповідь без довгої паузи, наказу або погляду, після якого ставало зрозуміло: їй знову сказали тільки половину.

Каель мовчав. Серафіна говорила чесно, але її чесність була схожа на лезо. Оррен говорив м’яко, але саме ця м’якість і насторожувала.

Лія вирішила ще вранці: слухати — так, довіряти — ні. Не розповідати про записку, не згадувати шепіт, не говорити про те, що вона відчула через Каеля під час дотику без рукавички. Вона поставить свої питання, подивиться, де Оррен відповідає надто швидко, а де обережно змінює тему, і піде, якщо відчує хоч щось схоже на пастку.

Звучало розумно.
На практиці вона все одно зупинилась перед його дверима й кілька секунд дивилась на темну табличку з іменем.

Магістр Оррен.

Під табличкою хтось подряпав маленький листок плюща. Можливо, випадково. Можливо, студенти Вейлорна мали дивну традицію залишати на дверях викладачів знаки власної зневаги або прихильності. Лія поки що не виключала жодного варіанту. Вона постукала.

— Заходьте, — почувся голос Оррена.

Перше, що Лія відчула, — запах. Папір, чорнило, сухі трави, трохи меду й старого дерева. Не вогкий камінь, не смолисті свічки, не той постійний присмак грози, який тягнувся за Каелем і третім крилом. Тут горіли дві лампи з м’яким жовтим світлом, на підлозі лежав старий килим із витертим візерунком, біля вікна стояло крісло, у яке справді хотілося сісти, а на підвіконні грівся чайник із тонкою цівкою пари. Кабінет був настільки затишним, що Лія одразу відчула недовіру.
Оррен підвівся з-за столу. На ньому була мантія з темно-зеленим кантом, окуляри висіли на шнурку, а в руках він тримав відкриту книгу з закладками різної довжини.

— Ліє, — сказав він тепло. — Я радий, що ви прийшли.

— Ви сказали, що можна поговорити.

— І справді можна. Сідайте, будь ласка. Чаю?

— Ні, дякую.

Він просто кивнув, відставив свою чашку вбік і сів навпроти, залишивши між ними стіл, книги й достатньо простору, щоб Лія не почувалась загнаною в кут.

— Тоді почнемо з простішого, — сказав Оррен. — Що ви вже знаєте?

Лія трохи нахилила голову.

— Ви ж, здається, знаєте це краще за мене.

Оррен усміхнувся не образившись.

— Я можу припускати. Але припущення рідко бувають добрим початком розмови.

Лія провела пальцем по корінцю книжки, яку тримала на колінах. Обкладинка була шорстка, з потертостями на кутах. Вона могла б зараз встати й піти. Могла б сказати, що передумала. Але тоді в неї знову лишилися б тільки уривки.

— Я знайшла згадку в архіві, — сказала вона. — Про носія і джерело. Там було написано, що мітка виникає як відповідь між носієм і джерелом.

Оррен слухав уважно, але і не робив вигляд, що здивований.

— Ще?

— Ще текст обгорів.

— Як зручно для тих, хто не любить завершених відповідей.

Лія не втрималась і коротко глянула на нього.

— Ви ж любите?

— Я люблю, коли відповіді існують. А от завершеними вони бувають рідко.

Він узяв зі стосу на столі тонкий зшиток у темній обкладинці й обережно розгорнув його посередині. Сторінки були старі, з нерівними краями, а чорнило місцями вицвіло до бурого. На одному аркуші Лія побачила малюнок: людська рука з візерунком від зап’ястка до ліктя, схожим на переплетення тонких гілок або тріщин на льоду. Лінії не збігалися з її міткою повністю, але відчуття було надто знайомим.
Мітка під рукавом потеплішала.

— Давні мітки, — сказав Оррен, торкнувшись пальцем краю сторінки, — майже не описані в сучасних підручниках. Академії навчилися працювати з рунами, печатями, заклинальними формами. Усе, що можна накласти, зняти, виміряти й внести в протокол, чудово почувається в наших архівах. А ось те, що з’являється як відповідь, завжди викликало в магів значно менше любові.

— Бо це не можна контролювати?

— Бо це не можна привласнити.

Він сказав це м’яко, але фраза чомусь зачепила сильніше, ніж Лія очікувала.

— Носій, — продовжив Оррен, — людина, через яку мітка проявляється. Не власник. Не жертва в простому сенсі. Радше точка, де давня магія знаходить шлях у живе тіло.

— Звучить не дуже заспокійливо.

— Давня магія рідко ставила собі за мету нас заспокоювати.

Лія опустила погляд на малюнок. Лінії на руці давнього носія були темніші біля зап’ястка й поступово тоншали вище, утворюючи повторювані фрагменти. У неї під рукавом візерунок поводився так само: зростав не хаотично, а притримуючись якогось порядку, який існує незалежно від бажання людини.

— Джерело, — сказала вона. — Що це?

Оррен кілька секунд мовчав, і Лія відразу відзначила паузу. 

— Осередок магії, — сказав він нарешті. — У сучасній теорії джерелами називають місця накопичення сили. У давніх текстах усе складніше. Джерело могло бути місцем, пам’яттю, живою магічною структурою. Іноді навіть волею.

— Ви хочете сказати, джерело може думати?

— Я хочу сказати, що деякі давні форми магії поводяться так, ніби впізнають, чекають і відповідають.

Він не дивився на її руку, але мітка під рукавом стала ще теплішою. Лія стиснула пальці на книзі.