Розділ 11. Дівчинка, яку обрала темрява

Лія прокинулась раніше за дзвін, кілька хвилин дивилась у сіру стелю й намагалися переконати себе, що вчорашній вечір справді був майже звичайним. Чайна кімната, Міра з чашкою в руках, Нейт із книжками під пахвою, Равен, який говорив надто голосно, Тар, що побілів при вигляді карти й одразу зробив вигляд, ніби це його природний колір. Усе це могло б залишитися просто студентським вечором, якби не аркуш, який вона знайшла під дверима.

Не слухай те, що кличе знизу.

Лія сіла на ліжку, взяла записку зі столу й перечитала її ще раз. Почерк був рівний, акуратний, без зайвого натиску, ніби людина писала не попередження, а звичайне прохання не забути книжку в бібліотеці. Папір дешевий, без герба, без запаху парфумів чи трав, без жодного сліду, який можна було б упіймати й потягнути за нього.

Вона провела пальцем по краю аркуша. Про шепіт знали двоє: вона і Каель. Принаймні так мало бути. Студенти в чайній кімнаті могли говорити про старі чутки, шепіт перед трагедією, порожнини під фундаментом і карти, що роками не з’являлися в грі, але ніхто з них не чув, як щось під академією вимовило її ім’я.

Лія могла б піти до Каеля. Думка прийшла швидко, майже автоматично. За останні дні вона надто часто опинялась у ситуаціях, де відповідь ніби мала бути в нього. Він забороняв, зупиняв, рятував, мовчав, а вона знову поверталася до нього з новими питаннями, як до єдиних дверей у всій цій будівлі. Але цього разу вона не пішла.

Записку Лія сховала між сторінками підручника з рунології. Перший маленький секрет. Мітка під рукавом лишалася теплою, але сьогодні це тепло не вимагало уваги. Воно просто було поруч, як друга пульсація під шкірою. Лія одяглася, зав’язала своє темне волосся тугіше, ніж зазвичай, і вийшла з кімнати.

На сніданку Міра одразу примружилась.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся або скласти іспит, або когось вкусити.

— У мене практичне заняття з Вольт.

— Тоді обидва варіанти можливі.

Їдальня гуділа ранковими голосами. За довгими столами сперечалися про завдання, ділилися хлібом, ховали недописані конспекти під тарілками й робили вигляд, що не помічають старшокурсника, який спав обличчям на власній каші. Кілька студентів подивилися на Лію довше, ніж потрібно. Один одразу відвернувся, коли вона зустріла його погляд. Інша дівчина нахилилася до подруги й щось прошепотіла, прикривши рот долонею.

Звичайний ранок. Майже.

— Вони ще не втомились? — запитала Лія, сідаючи навпроти Міри.

— Від пліток? У Вейлорні? Тут люди можуть забути власний розклад, але не забудуть, хто якось “не так” подивився на іншого або влаштував якийсь вибух, наприклад.

— Я не вибухала.

— Саме тому вони трохи розчаровані.

Лія взяла чашку з гарячим чаєм і зробила ковток. Смак був трав’яний, різкий, з гірким післясмаком, але він хоча б допоміг остаточно прокинутись.

— Сьогодні контроль? — спитала Міра.

— Так.

— Вольт любить контрольні перевірки так, як інші люди люблять свята. Тільки замість подарунків у неї списки недоліків.

— Звучить чарівно.

— Вона не зла, — сказала Міра вже серйозніше. — Просто вважає, що свою слабкість краще помітити в залі, а не тоді, коли хтось помре.

Лія повільно поставила чашку на стіл.

— Ти завжди вмієш заспокоїти.

— Це мій дар. Його чомусь не внесли в офіційні напрямки.

*****

Практична зала бойової магії була значно більшою за ту, де Лія тренувалась із Каелем. Тут стеля не губилась у темряві, а трималася на масивних арках із темного каменю; вздовж стін горіли високі бра, а підлогу вкривали кілька великих кіл із рунами, кожне позначене іншим кольором. Студенти стояли групами, намагаючись виглядати спокійно й майже всі провалювали це завдання.

Серафіна Вольт чекала біля центрального кола. Коротке волосся, пряма спина, рукава підгорнуті до ліктів. Вона не підвищувала голос, проте коли сказала “до кола”, розмови в залі стихли миттєво.

— Сьогодні перевірка контролю, — сказала Серафіна. — Не сили. Не видовищності. Не бажання довести, що ви небезпечніші за власний розум. Кожен виконає базову вправу свого напряму й утримає відгук рівно десять ударів метронома.

На столі біля стіни стояв маленький механічний прилад із маятником, який саме почав відбивати повільний ритм. Звук розходився залою сухо й рівно.

— Якщо відгук виходить за межі кола, вправа припиняється, — продовжила вона. — Якщо руни дають тріщину, вправа припиняється. Якщо хтось вирішить, що йому потрібно справити враження на присутніх, він проведе наступні два тижні, стабілізуючи захисні контури в підвалах під наглядом магістра Даллена.

У залі хтось тихо зітхнув.

— Це погроза? — прошепотіла Міра.

— Мотивація, — так само тихо відповіла Лія.

Серафіна подивилась у їхній бік. Міра одразу випросталась із таким невинним обличчям, що Лія майже повірила б, якби не знала її вже краще.

Перевірка почалась зі стихійників. Вода підіймалась тонкими стрічками над долонями, вогонь спалахував рівними язиками й гаснув за знаком викладачки, повітря рухало легкі металеві кульки вздовж наміченої лінії. Рунологи викликали срібні знаки на маленьких пластинах. Менталісти працювали з ілюзорними фігурами, які мали тримати форму під тиском чужого відволікання. Усе виглядало майже буденно, якщо забути, що кожна невдала спроба могла закінчитися опіком, головним болем або, як у випадку одного бойовика, коротким знайомством із власним щитом, який відскочив назад і вдарив його по лобі.

Серафіна нікого не принижувала. Вона зупиняла різко, виправляла точно й не витрачала час на втішання. Коли одна першокурсниця розгубилася й погасила власний вогонь до початку відліку, Серафіна лише сказала:

— Ще раз. Повільніше. Ти лякаєшся раніше, ніж магія встигає помилитися.

Дівчина спробувала знову. Цього разу вийшло.

Лія дивилась і поступово розуміла, чому Міра сказала, що Вольт не зла. Її суворість не була прикрасою влади. Вона справді бачила кожен рух, кожну помилку, кожен момент, коли студент втрачав не силу, а себе. Потім Серафіна сказала: