Розділ 10. Чайна кімната

Після тренування день не зупинився. Лія вийшла з третього крила з відчуттям, ніби під ногами досі лишається те саме темне коло, а десь під каменем академії повільно розплющило очі щось давнє. Вона чекала, що коридори зміняться. Що свічки згаснуть, варто їй пройти повз. Що хоча б повітря стане густішим і видасть те, що вона щойно почула.

Нічого не сталося.

У центральному корпусі дзвонили на наступну лекцію, студенти поспішали сходами, хтось сперечався через конспект. Двоє хлопців у формі бойового напряму ледь не зіткнулися з рунологинею, що несла під пахвою цілу вежу з книжок, і одразу отримали від неї такий погляд, після якого навіть Лія відчула потребу стати чемнішою.

Світ навколо поводився так, ніби підлога кілька хвилин тому не відповідала на її магію.

Ніби нічого під академією не вимовляло її ім’я.

Лія зупинилась біля високого вікна, пропускаючи натовп першокурсників. Один хлопець із зеленим кантом на рукавах пояснював комусь, що цілителі мають найважчий розклад, бо “всіх рятувати весело тільки в піснях”. Йому одразу заперечила дівчина з червоним бойовим знаком на комірі, заявивши, що цілителі хоча б не бігають о сьомій ранку під дощем із дерев’яними мечами.

Лія слухала їх краєм вуха й не могла вирішити, що дивніше: те, що академія жила звичайним життям, чи те, що вона сама досі стояла серед цього життя.

Її мітка під рукавом мовчала. Після тренування тепло стало рівним і ледь помітним, наче шкіра пам’ятала дотик тіні, але не збиралась повторювати його без дозволу. Каель заборонив їй робити вправу самій. Сказав це таким тоном, яким інші люди зачиняють двері на ключ.

Бо тобі відповіли.

Лія стиснула ремінь сумки. Вона могла б повернутися. Могла б вимагати пояснень просто зараз. Могла б стояти в тій залі, доки Каель не скаже хоч щось зрозуміле, а не чергове коротке речення, після якого питань стає вдвічі більше.

Але вона втомилась бути проблемою, яку треба обмежувати, попереджати й рятувати з власної кімнати посеред ночі. Хоч раз за останні дні їй хотілося пройти коридором як звичайна студентка - з роздратуванням через незрозумілу тему, а не через давню силу під фундаментом.

На загальній теорії магії вона майже не слухала. Магістр говорив про відмінність між силою, формою і наміром, і ще кілька днів тому Лія записала б кожне слово. Тепер ці поняття мали неприємну звичку оживати. Сила під ребрами, форма тіні на камені, намір, який змінював рух швидше за будь-який наказ.

Перо зависло над сторінкою. Поряд Міра щось швидко писала, потім посунула до неї край аркуша. На полях рівним дрібним почерком було виведено:

Ти виглядаєш так, ніби хтось помер, воскрес і стоїть прямо перед тобою.

Лія прочитала і вперше за ранок майже посміхнулась. Вона взяла перо та написала нижче:

Майже.

Міра кинула на неї короткий погляд. Веселість із її обличчя не зникла, але вона придивилась до подруги уважніше. Після лекції вона не дала Лії втекти.

— Ти сьогодні страшенно мовчазна, — сказала Міра, підхоплюючи сумку. — Незважаючи на те, що ти та людина, яку академія поселила в коридорі, де, здається, помирають навіть звуки.

— Я слухала лекцію.

— Ні. Я слухала лекцію. Ти дивилась у дошку так, наче вона щойно повідомила тобі страшну таємницю.

Вони вийшли в коридор разом із потоком студентів. З усіх боків шуміло життя: хтось сміявся, хтось на ходу доїдав яблуко, старшокурсник із рунним знаком на рукаві сперечався з двома менталістками.

— У вас тут завжди так? — запитала Лія.

— Гірше. Сьогодні спокійний день. Ще ніхто не підпалив сходи і не викликав дощ у бібліотеці.

Лія все ж посміхнулась, і Міра помітила це з виглядом людини, яка здобула маленьку, але важливу перемогу.

— Ось. Значить, не все втрачено.

— Якщо ти зараз скажеш, що мені треба відпочити, я піду в інший бік.

— Тобі треба чай.

— Це майже те саме.

— Ні, відпочинок звучить як порада дорослої людини. Чай звучить як план із шансом на виживання.

Міра не чекала згоди, вона просто підхопила Лію під лікоть і повела її не до їдальні, куди котився основний натовп, а вбік господарського коридору. Дорогою їм довелося оминути чергу біля дошки оголошень, де хтось приліпив листок із написом: “Рунологи не винні в тому, що бойовики не читають попередження”. Нижче іншим почерком було написано: “Бойовики читають. Просто після вибуху”.

— Це офіційні академічні дебати? — запитала Лія.

— Найтихіша їх частина.

Вони піднялися короткими сходами, пройшли повз вузьке вікно з кольоровим склом і опинилися перед дверима, які Лія точно бачила раніше, але жодного разу не помічала. Невеликі, темні, без номера. На рівні плеча в дереві хтось вирізав чашку з парою, а потім, мабуть, багато поколінь студентів домальовували їй усе, чого бракувало: крила, зуби, корону, маленький кинжал.

Міра постукала тричі, потім ще раз.

— Тут пароль?

— Тут двері вперті. Пароль потрібен тільки для особливо дурних дверей.

Замок клацнув сам. За дверима виявилась кімната, тепліша за весь коридор. Невелика, з низькою стелею, старими диванами різних кольорів, кріслами, що пережили кілька поколінь студентів, полицями з чашками, жодна з яких не була схожа на іншу. Біля стіни стояв круглий столик із чайником, а над ним тонкою цівкою підіймалася пара, хоча вогню під ним не було. На підвіконні лежали гральні фішки, старі записки, кілька камінців із намальованими обличчями й засушена квітка в чорнильниці.

Лія зупинилась на порозі. У кімнаті пахло чаєм, пилом, яблучними кірками й старим деревом. Після холодних залів, коридорів із портретами й практичних кіл це місце здавалося якимось неможливим.

— Вітаю в чайній кімнаті для тих, хто ще не втік із Вейлорна, — сказала Міра. — Офіційно її не існує.

—А неофіційно?

— Неофіційно тут пережили більше криз, ніж у кабінеті Даллена.

З дивана біля вікна підняла голову дівчина з коротким темним волоссям і стрічкою ментального напряму на манжеті.