Розділ 8. Перший нічний спалах

Вона прийшла на тренування з питанням, яке не давало їй спокою. Поки не могла заснути, лежала, дивилась у темну стелю й перебирала уривки того, що вже знала: магістр Ейден, третє крило, старі записи в архіві, обгоріла сторінка з рядком про мітку.

Мітка виникає між носієм і джерелом.

Джерело - саме слово не давало їй спокою.

Про джерело Каель знав. У цьому Лія не сумнівалася. Під час кожної розмови виникало однакове відчуття: він бачив частину картини, яка залишалася прихованою від неї, і ретельно стежив за тим, щоб так і залишалось.

Третє крило зустріло її звичною тишею. Двері практичної зали стояли відчиненими. Каель був усередині. Стояв біля вікна й переглядав якісь записи.

— У мене є питання, — сказала Лія, переступивши поріг.

Він підняв голову.

— Що таке джерело?

Його погляд затримався на ній довше, ніж зазвичай.

— Де ти це почула?

— Прочитала в архіві.

— Де саме?

— У старій книзі без назви. Там згадувалась мітка. І джерело.

Лія витримала його погляд.

— Що це означає?

Каель відвів очі першим.

Пройшов через залу до накресленого на підлозі кола, провів пальцями по краю старого каменю й лише тоді заговорив:

— Джерелами називають місця, де магія проявляється найсильніше. Такі місця існували задовго до академій і магічних орденів.

— Одне з них під Вейлорном?

Каель не відповів, але Лії вистачило й цього.

— Тоді ви знаєте, як воно пов’язане з міткою.

— Знаю.

— І не поясните.

Він ковзнув поглядом по вікну, за яким виднівся внутрішній двір.

— Поки що ні.

Лія відчула, як напруга стискає плечі. Чергові двері. Черговий замок. Ще одна відповідь, яку хтось вирішив залишити при собі.

— Коли? — запитала вона.

Каель повернувся до неї. Цього разу відповідь не прозвучала одразу. Наче він оцінював не саме питання, а те, що стояло за ним.

— Коли це перестане бути небезпечним.

— Для кого?

Тепер він подивився прямо на неї. Лія чекала відповіді. Каель мовчав.
Секунда.
Друга.
За вікном гілка старого дерева дряпнула скло.

— Починаємо тренування, — сказав він.

Лія коротко видихнула крізь ніс.

— Тобто ви не відповісте.

— Не зараз.

— Зручно.

Він не відреагував. Це роздратувало її сильніше за саму відмову.

— Це моя мітка, — сказала Лія. — Вона з’явилась на моїй руці. Вона змінюється щодня. Я маю право знати, що відбувається.

— Маєш.

— Тоді поясніть.

Каель дивився на неї спокійно.

— Деякі знання приносять більше шкоди, ніж користі, якщо людина отримує їх завчасно.

— Ви завжди так вирішуєте за інших?

— Часто.

— Чудова звичка.

— Не найгірша.

Лія схрестила руки на грудях.

— Це найзарозуміліша відповідь, яку я від вас чула.

— Можливо.

У його голосі не з’явилося ні роздратування, ні насмішки. Наче вона повідомила йому температуру повітря.

— До кола, — сказав Каель.

Лія зайшла всередину різкіше, ніж планувала. Перший сплеск тіні зірвався з пальців швидко й нерівно. Другий вийшов точнішим. Третій розсік повітря вздовж кам’яної підлоги й обігнув край кола. Злість допомагала. Вона тримала думки в одному місці, не дозволяючи їм розповзатися до архіву, старої книги чи дивних слів про джерело. Тінь слухалась краще, ніж учора. Темні пасма ковзали по каменю, згорталися в тонкі дуги, змінювали напрямок швидше, ніж раніше. Каель спостерігав мовчки. Одного разу його погляд затримався на русі тіні трохи довше. Лія помітила. Помітила й те, що він нічого не сказав.
Ні зауваження.
Ні похвали.
Наприкінці заняття це дратувало її майже так само сильно, як розмова про джерело.

*****

Повертаючись із бібліотеки, Лія перебирала в голові ранкову розмову з Каелем і вкотре доходила до того самого місця, де відповідь обривалась. Через це вона мало не врізалась у чоловіка, який саме виходив із бічного коридору.

— Студентко Рейн, - у голосі прозвучало щире здивування. — Перепрошую. Я задумався й не дивився вперед.

Лія зупинилась. Чоловік був невисоким, уже сивим. Темно-зелена кайма на мантії видавала магістра. Біля очей залягли дрібні зморшки, які зазвичай залишаються в людей, що багато років сміються частіше, ніж хмуряться.

— Нічого страшного, — сказала вона.

— Магістр Оррен.  — Він трохи нахилив голову. — Працюю зі старшими курсами. Викладаю історію магічних систем і давні практики. Але цікаві першокурсники теж привертають мою увагу, - на його обличчі з’явилась легка усмішка. — А про вас зараз говорять багато.

— І хто саме говорить?

— Академія, - Оррен вимовив це майже невимушено. — Тут новини подорожують швидше за студентів.

Цю фразу Лія вже чула раніше. Від Нейта. Тепер вона прозвучала інакше.
Він не поспішав.
Не тиснув.
Не намагався витягнути відповідь.
Розмова нагадувала випадкову зустріч у коридорі. Саме це насторожувало.

— Вам, мабуть, зараз нелегко, — сказав Оррен. — Особливо після комісії.

Лія ледь помітно напружилась.

— Носій тіньової мітки в академії — рідкісний випадок.

Тепер вона завмерла.

Носій.

Книга під її рукою раптом стала важчою. Зовсім трохи. Але достатньо, щоб вона сильніше притиснула її до грудей.

Оррен усе ще посміхався. Так само доброзичливо. Так само спокійно.

Вона не говорила цього слова вголос нікому. Вона знайшла його в архіві вчора — в старій книзі без назви, на обгорілій сторінці, — і не розповідала про це ні Мірі, ні Нейту. Каелю — теж. Це слово існувало поки що тільки в її голові.

— Звідки ви знаєте це слово? — тихо запитала вона.

Оррен кілька секунд дивився на неї мовчки. Усмішка нікуди не зникла, але щось у його обличчі змінилось. Ледь помітно. Настільки, що Лія не встигла зрозуміти, що саме побачила.